Мислити самостійно

Можна вчити так, щоб все сказане приймали на віру, а до іншого ставитись категорично, як до чужого. Тут чудовим для нас прикладом є релігійні школи та радянська система освіти, що частково відійшла в минуле. А можна вчити (навчити - дати навички "вміти") так, щоб мислити самостійно. Це означає не просто приймати власне рішення, це означає брати за такі рішення на себе відповідальність - мислити критично - не приймати сказане на віру - вірити у те, чого став свідком - сумніватися в переконаннях інших, поки не знайдеш (опинишся) "під-твердження(м)". 

Нині важко внести в освіту подібні навички вміння, а також, незалежно від наставника, по-своєму розуміти тексти, картини, музику, людські якості, природу речей, добуті людством та кожним особисто цінності... 

Таке враження, що сучасні проблеми, як пережиток минулого, виникають з того, що одноосібне рішення тримається на колективних переконаннях. Це так, коли немає з кого спитати: хто винен. Цим чудово користуються політики, міняючи політичну риторику від змін в суспільстві. Або інша крайність: "запав" слухач на одного виконавця й баста! - решту не сприймає, бо для нього це свого роду "єдиний шаблон" для розуміння інших. Або, ще й такий приклад: чому ми "не любимо" оперний спів, балет, мистецтво чужих народів? Бо ми його не розуміємо. Чому? Ще зі школи нас не навчили розуміти інше, іншість, інакшість - відмінність від себе. Нас навчили розуміти своє і шанувати добуток спільного колективу. Іншими словами не бачити далі власного носа - мати "вмонтовані в голову" шори, що обмежують світ і його сприйняття. Якщо вже так склалося, і когось не приваблюють інтереси інших, добре "відійти в тінь", світ не тільки те, що про нього думає одна особа.

Ким себе уявляє дитина? З власного досвіду

Пам'ятаю, коли моя донька навчилась говорити і на питання "хто вона?" - підбирала під себе певні тотеми - героїв з прочитаних казок, найдовше вважала себе  Білочкою, у то й же час маму називала Лисичкою. Усі вподобання ґрунтувались на дитячій уяві про ту чи іншу пухнастість тваринок. Так само й тато міг бути Зайчиком або ж добрим Вовчиком, як у мультфільмі "Капітошка". Найцікавіше, що після того, як донька тривалий час називала себе Білочкою, якогось дня кардинально поміняла думку, заявивши, що вона Метелик... Після прочитання книжечки про Святого Миколая та віршиків з "крилатою" тематикою, припустила можливість бути подібною до Янгола... Так, як Янгол - нетілесний образ, що своїм походженням причетний до містики і не належить до світу живих істот, ми трохи розвіяли подібні дитячі асоціації, а разом з тим своє здивування, що межувало з побоюванням... Адже погодьтеся, трохи моторошно звучить від дитини: "я - Янгол!" Врахувавши усі очікування і побажання батьків, дитина приміряла до себе образ Феї... Переконавшись у прихильності до такого образу, Фея ставала Принцесою... Вона вже перевдягалась, одягала корону, просила щось для себе виготовити на зразок намиста. Виявляючи часткову залежність своїх мрій від зайнятості батьків, починала сама вирізати з паперу і ліпити з пластиліну різні прикраси. Уже уявляла себе Королевою... Але тут батьки знову внесли своє роз'яснення, що Королевою стають в зрілому віці. Дитина розчарувалась, що їй вже ніколи не мати крилець, як у Метелика; як у доброї Феї, що прилітає і виконує бажання; як у Принцеси, на кшталт Дюймовочки, якій були даровані крила після усіх випробувань долі... 

У 4 класі, після довгих експериментів з активними учнями, вчителька обрала Ярину за старосту, як дитину, що вміє своєю поведінкою "бути прикладом для інших". Коли йшла в 5 клас, і це вже була інша школа, посеред навчального року в класі виникла пропозиція переобрати старосту, адже багато дітей вважали цей статус за особисту честь перед всім класом. Ярина заявила вчительці, що вона не хоче, щоб її кандидатуру ставили на голосування. Вчителька була подивована і в той же час висловила своє розуміння такого вчинку. Дитина не тільки переросла крильця, але й бажання бути над всіма королевою...

Де пролягає межа відкритості?

Коли ми пишемо в соцмережах, зважаємо на думку наших реальних і потенційних читачів. Коли ми пишемо особисте - цікаво судити (оцінювати), де пролягає межа відкритості. Тут мова йде не про правду, а ступінь щедрості розповідати всім про все. Тут гарним прикладом може бути тема сексу, на якій завжди можна зробити скандал і заробити гроші. Так от, психіатори заявляють, що відсутність межі у сексуальній відкритості - це вже хвороба. А де є межа в соцмережах? А скільки на відсутності меж заробляються гроші? Межі та мережі... Тероризм (смерть), голодування (дистрофія), алкоголізм і наркоманія, людські слабкості (лінь, азарт, солодке, алкоголь), прагнення надміру (все й одразу). Нині великі та розвинені країни кожна по своєму бачить небезпеку в відкритості й роблять обмеження на певні соцмережі або їх заборону. Наприклад, рішення Німеччини карати соцмайданчики за розповсюдження тероризму. Отже, світ має навчитися виявляти мову ненависті. Це не просто алгоритми, що мають працювати в інтернеті на випередження, а "увімкнені" мізки читачів, слухачів, глядачів, що вміють такі речі свідомо виявляти.

Чому декому важко перейти на іншу мову?

Чому декому важко перейти на іншу мову, зокрема з російської на українську? Питання в соромі. Зараз для молоді соромно спілкуватися мовою агресора. А старшому поколінню, маючи психологію "вирощену" совдепівською владою, соромно "ставати" "селюком", та вже й пізно. Роками радянському громадянинові вкладалась різниця в соціальному статусі вихідців з села і міста, де мовою села була українська (або інші мови союзу), а міст - російська як мова кращих зарплат і соціальних гарантій. Соромно - це в тій же категорії, що не хочеться. Не хочеться бути подібним до... Саме тому любов до мови можна прищепити зняттям бар'єрів сорому і більших підстав для пишання і хотіння нею спілкуватися. Питання популяризації рідної мови - це одне з базових завдань державотворення.

P.S. З дитинства знаю сім'ю, що переїхала ще в радянські часи з села в місто, з метою працювати на заводі, бо оплата була в рази більша, аніж на землі. Перейшли з української на російську, дітей вивчили в російській (російськомовній) школі. Коли я був у них вдома, мене здивувала відсутність бібліотеки. З усіх книг найбільше було шкільних підручників...

Провокативне. Подобається? Готові платити?..

Цікаві два питання: що нам подобається і за що ми готові платити?

1. Вам подобається поезія? 

2. А яку поетичну книжку ви останній раз купили?

(На прикладі поезії можна фурмулювати питання "подобається? / готові купити?" - картини, ужиткове мистецтво, музика, театр, концерт, екскурсія музеєм, подорож)

1. Вам подобаються політики? 

2. А скільки своїм часом ви готові за них платити? Скільки ви готові віддати грошей, щоб послухати політика???

1. Ви читаєте новини?

2. А скільки корисної (життєво необхідної) інформації ви виносите з неї?

Тут можна вийти за межі "подобається? / готові купити?", сформулювавши питання як "купили? / користуєтесь?" Наприклад: навчальні програми, спиці для в'язання, інструменти для різьбярства, кросівки для бігу, шведську стінку, що стала вже вішалкою для сушки речей...

Цікаво, що "подобається" - це нейтральне слово, бо до покупкок (остаточного вибору) спонукає або любов, або біль. І після такого розуміння речей інакше сприймаються подібні й нові питання: 

1. Вам подобається поезія?

2. А яку поетичну книжку ви останній раз читали?.. 

1. Вам подобається спорт (красиве тіло, пластика)? 

2. А які ваші особисті досягнення?..

... питання для роздумів, а не самобічування :)

Недо...

Ми живемо в часи гібридної війни, іншими словами: недовійни.. Псевдо (недо) демократії, де корупція, олігархія, реформи, релігійні вияви "уживаються" з волевиявленнями і законами, що для одних писані, а для інших - ні. Десь частково, а для декого й все - інтуїція ставить під сумнів. Починає розглядати під лупою не просто предмети, а взаємозв'язки з іншим оточуваним, можливо, ще до кінця не усвідомлюючи цього. Наприклад: наш рівень довіри до людей, як і до якості товару нині - невисокий. Чому? А ви впевнені у своїй максимальній підтримці іншими? Звісно, якщо ви не є винятковою особистістю. У відповідь: чому й вам проявляти ініціативу? Все одно вона карана!!! Чи не так?.. Тому, якщо почати розкладати суспільний стан по поличках, то виявиться, що над нами недозаконодавчий орган, недовиконавча влада, недопенсія, недозарплата, недогарантії соціального захисту, недореформи... І все так нібито пишеться правильно, але на практиці не діє. Чому? Діємо не на всі 100! Ініціативи мають іти від більшості (надміру серця), а голова боліти не народу, а його лідеру і обранцям, якщо ж вони захотіли бути "обраними" і йти на "жертву". А може це такий собі вічний "перехідний період" в якому безліч і безліч "переходів" (вимушених жертв), розкиданих по лабіринту, як спогади про нездійсненність очікуваного, коли визнаєш свою безсилість на півдорозі?..

Зерна правди

А чому б не хліб правди? Чому доводиться тішитися малим? Так, десь вислів: "зерна правди" - це збірний образ, щось таке, що має потенціал до росту. Паралель виникає з афоризмом Козьми Пруткова: "Дивись у корінь!" Сама суть, сіль, плоть... Щось таке, що має потенціал, а ми його не бачимо. Можемо знати, але говорити лише про те, що на поверхні - очевидне. Отже, іноді говорити не цілком правдиво... Ну, якось так  виходить... А є ще "крихти правди" - це коли Правду з'їли... очевидно всю. 

... тілоїдне не серцевидне.

Сумний смайлик. Мотивації та маніпуляції

Відома істина про механізм дії на людину: якщо весь час казати на когось "дурень", він ним стане. А якщо раптом опинитися в шкірі такої людини, то виявиться, що за приниженнями слідують незрозумілі для себе дії, допускається більше помилок. Таке можна проробляти з людиною і в іншу сторону, наприклад, наголошуючи на розумі. Така практика була під час створення нового соціокультурного етносу в радянські часи + "лікуванням" інакомислячих + "заохоченням" бездарів. Пригадайте-но, хто пам'ятає! А що ж - діяло! А нині - в іншій формі - діє? Такий механізм можна назвати "примусовою мотивацією".

Тепер звернімо увагу на те, що ми читаємо, дивимось, слухаємо, говоримо... Цікаво, що говоріння - це єдине, що є масовою творчістю, а решта дії - то споживання. А чи замислювались, що інформація, яка нас оточує або якою ми себе оточуємо в результаті стає нами? І як мотивація починає уживатися з маніпуляцією? Поки людина не бажатиме себе творити, буде рабом. Вільна людина - обирає, рабові - вказують. А на останок по свіжих слідах: наскільки ж тут сусідні країни можуть бути далекими одна від одної...

Колись Фейсбук провів негласний експеримент над своїми "клієнтами": одним пропонувались у стрічку лише хороші новини, а іншим лише негатив... Результат був очікуваним. На свідомість людини і її дії можна впливати завжди і в будь-якій формі.  Сумний смайлик.

"Старший брат"

Всі знають термін "старший брат" без тлумачень. Що білоруси, що українці, як мовиться "з книжок" відають, що так кажуть про "росіян". Дивно, що так привчали говорити і думати не в Росії. Навіть коли так мовиться, всі розуміють, що термін прийшов не з віків, отже, сформований не на підставі історичних джерел появи тієї чи іншої осібності (прототипу тієї чи іншої державності). Тут суть в самій назві, що має образ не просто політичний, а фінансового ревізора, зрощений делегуванням влади Золотої орди Московському князівству (найслабшому з князівств) в організації збору данини з усіх земель Русі (від Києва до Новгорода) із правом розширювати подібне панування. Тому термін "старший брат" добре тлумачити, як "фіскал" - посада нешанована серед простого люду, місія якої збирати і контролювати сплату податків, карати за ухиляння, справу, яку добре розтлумачив Ісус: "Богу боже, а Кесарю кесареве". Тому й дуже важко серед "фіскалів" шукати праведників (правдивців) Слова. Тому термін "старший брат" почав вживатися не лише в значенні старшого в родині, а отже головного спадкоємця роду, але й як іронія (кпин) за очевидну неправду. Бо Московське князівство було найменшим і найслабшим, а з'явилося пізніше за Київське, Новгородське та інших. Це образ анти- Христа, народитися ніким і "стати" всім, а не на впаки: народитися Сином Божим і померти в муках... але воскреснути. Останнього Росії, мабуть, не судилося.

Про багатогранність світу (афоризм)

Світ багатогранний! Наскільки треба бути одностороннім, щоб ображатися на іншість.

Вір своїм очам і сумнівайся у правдивості інших!

Учень спитає: де правда? А вчитель відповість: якого кольору небо?!

Світ натільки різний, наскільки різнобарвно перетинаються проміння сонця із тінями хмар. А як таке світило не одне? А як щодо якості предметів на перешкоді різного світлопроникнення? Як тут однозначно?.. Тому правда є доти, доки ми її бачимо, а як її переповімо - то вже напівправда (правда, що по різному вивищена / знівельована власними судженнями). Вір своїм очам і сумнівайся у правдивості інших! Не все, що бачимо в силах переповісти. Тому краще бути свідком події, аніж її оповідачем. А іноді не обов'язково бути свідком, щоб бути оповідачем. Ми не обдаровані все знати і бути всюди, щоб все бачити. Є золота середина, що чудово виражена в короткому слові "досить".

Як припинити чути інших і стати собою

Трохи про інфопростір, але почну з біблійного. Ви коли-небудь уявляли, які відчуття має пережити людина за 1 секунду, якщо їх зібрати в тілі однієї людини? І біль, і радість... Тому для початку згадується новозавітній герой із подальшою асоціацією про комунікації всіх людей світу: як Ісус поніс гріхи в конкретний час і в конкретному місці, так і люди всієї планети займаються постійною інфотворчістю, щодня "добиваючи" себе й інших нею. Безмежний світ і безліч людей, і кожен про щось думає, розуміє по своєму, має власну інтерпретацію, не обов'язково чітко сформульовану, десь мінливу... Адже все просто: ми живемо в еру інформацій. Навіть розумна людина не ладна все перечитати і проаналізувати. За бажанням щось упорядкувати стоятиме непосильна праця. Усе, як і тисячі років, йтиме до того, що розуміння суті речей спрощуватиметься до базових цінностей: дім, сім'я, робота, хліб... не вкради, не лукав... Зрештою, надмір інформації вже викликає оскомину на звертання уваги: "Послухай!.. "Неслухання" як захисна реакція. Людина, а десь і суспільство, залишаються при тій думці, при якій вже на якомусь етапі розвитку "ствердились" в мірі отриманої інформації. Далі людина сказала собі: "досить!" Суспільство щораз починає шукати нових шляхів комунікацій, як наслідок - розвитку. Людина не створена бути для всіх і для всього. Людина сама для себе обирає базову цінність культурної поведінки - її прийнятність, тим самим формуючи свою цілісність і недосяжність для інших інформаційних "подразників".

Готові тлумачити? Як ми розуміємо інших

Ми настільки постійно мислимо власними штампами (готовими тлумаченнями) і упереджено готові до подібного від інших, що діалоги краще зводити до мінімумів, аби не наражатися на неочікуване. Але це, для порозуміння двох сторін, не рятуватиме подальші стосунки. Тут у суспільства формується рівень довіри. Наприклад, візьмемо будь-яке слово... Воно обросло для кожного безліччю почерпнутих бозна-звідки тлумачень, сформованого "авторитету" власної думки і готових мислеформ. Найстрашніше, коли все це перемішується з людьми, подіями, емоційною упередженістю, з метою самозбереження. Звідси з'являється недовіра, для декого "гнучкість": це скажу, а тут змовчу... Постає так, що кожне слово і думка не претендують на математичну точність, ними можна зачепити будь-кого, будь-як, у будь-якій ситуації. І коли публічній людині треба говорити однозначно, захисний механізм "говорити правильно (продумано)" має працювати однозначно. З уст однієї людини не має бути подвійного тлумачення, при тому, що ця людина може знати й бути готовим до варіацій інших штампів, різних інтерпретацій і найважливіше - передбачуваних висновків. Як у шаховій грі.  Тільки тут слова не обмежені масштабом дошки і кількістю клітинок.

Наприклад, ми кажемо: "націоналізм" або ж "анархізм", а може "капіталізм"?.. - і в кожного постає ряд різних думок прочитаних / почутих / почерпнутих з різних джерел, і серед них одна своя. Як спілкуватися з опонентом? "Промацати" ґрунт, яку людина займає позицію?.. Людина вже програватиме у своїй однозначності. Слова можуть мати первинне значення, відтінок уживання в мові, а решта - його нівелювання. Це так, як з народу: чому в старої людини так не палають очі, коли розповідають про любов? Бо все давно почуте, побачене й пережите, іншими словами, зітерте (перемелене на порох). Тому й сиплеться все старе, й ті ж слова, що пережили своє народження. Щоб творити новітнє, треба говорити новими словами.

Чому старість робить людей злими і добрими?

Ближче до старості людина втрачає здатність мислити чітко і послідовно. З'являються ознаки втрати пам'яті, координації рухів, орієнтації на місцевості... Це все ознаки старіння мозку. Виникає питання: чи існує подібна динаміка в почуттях? Так, слабне слух, зір, нюх, дотиковість... Спостерігаючи за старістю, можемо побачити два типи особистості: людину "злу" і "добру". Чому ж так? Є розуміння стану душі (серця), якщо людина все життя була "на позитиві", то на схилі років, коли втрачаються фізичні сили, зокрема і сила пам'яті, людину рятує "серце" - інтуїція. Як кажуть в народі: серце не обдуриш. А як людина по життю довірялась тільки раціоналізмові і відкидала для себе можливість оцінювати (важити) дії ще й відчуттям, зі втратою першого, другого вже для неї не існуватиме. Тому і реакцією є злість, як подразник на власні помилки та нерозуміння інших. Зростає відчуття власної недооціненості іншими. А для людини "серця", як щось "не так", не страшно - інтуїція підкаже!

Вавилони сучасності

Усе велике рано чи пізно руйнується. Були імперії: фараонів Єгипту, Олександра Македонського, Риму, Османії, нациської Німеччини, Радянського союзу... то ще буде. Символічно вони зображені в образі Вавилонської вежі, що була недобудована і поруйнована. Решток її не залишилось, лише є місце. Показовою є спостереження статистів, коли починаються кризи. Так показовим є зведення найбільшого хмарачосу, або чогось подібного - неймовірно грандіозного, що, звісно, потребує неймовірних затрат. Після такого зведення починається криза. З нещодавніх: олімпіада в Греції, що призвела до кризи неспроможності виплати кредитів, Євро 2012 в Україні - до перших ознак спаду економіки, в Росії після олімпіади і захоплення Криму з "ура-патріотичним угаром" від скоєного злочину, знову ж таки - падіння економіки. І не треба говорити про санкції, корупцію, світову кризу - це все так (менше), а також щось важливіше (більше). Є народна мудрість: все не з'їси! Отже, чи варто зводити величне і грандіозне? Таких собі предвісників руїни?? Логічно, що за біблійним прикладом зведення Вавилонської вежі, люди були покарані за прагнення власного возвеличення, що виражалося б у створенні чогось рукотворного, щоб досягти до Бога. Але "до Бога" - то метафора. Тут нам варто повчитися у природи, спостерігши за прикладами її самовідтворення. Розвиток "сягає вершин" не по вертикалі, а по горизонталі! Людині дано ходити прямо, але по землі. Перш, ніж щось робити, варто над чимось таким подумати...
Колись за "Вавилонську вежу" "проголосувало" більшість людей, усі зібралися на будову і її готові були зводити до очікуваної мрії. Все, що нині має народну прихильність, має ймовірність за волею невимовних обставин (бо всі якогось дня почали говорити різними мовами - просто не розуміти одне одного) втратити "рейтинг" і "завалитися". Нині у всіх на слуху "крутяться" з сотню назв потужних брендів, споживаючі які, ми навіть не замислюємось, як їх підтримуємо... А уявіть собі, що одного "прекрасного" дня вся наша любов переросте в розчарування. Мить енерції, яка існуватиме завжди, до уваги не братимемо. Як приклад, дехто передбачає занепад "Фейсбук", пов'язаний зі збільшенням в ньому ботів і втратою живих людей із живими дописами. А уявіть но тільки? Не зарікаймося! Ніколи не кажи "ніколи".

Ми і світ. Доки живемо

Деякі речі видаються в нашому житті безглуздими і це на перший погляд. Приміром, навіщо проливатися на землю воді, якщо вона випаровується на небо?..

Або з іншої точки зору - буденними. Росте трава, лист, потім в'яне, опадає... З роками притуплюється відчуття дива, яке було ще тоді, як були дітьми. Можливо, доти ми живемо, доки бачимо і відчуваємо на собі (крізь себе) чарівність життя?! Так воно і не минає безглуздо, наповнюючись сенсом проживання/переживання навколишнього світу.

Віра має багато облич

В істинній вірі людини можна пересвідчитись лише за межами церкви. Бо ж як не інакше - у церкві всі віруючі. Зовні - безсумнівність, а поза нею? Тут і розгадка самої суті людської віри. Кожен вірить по-своєму, а в одному обряді легко загубитися з власною іншістю.

Олег Левченко. Вірш: Учування з'яв нового у проміжку шереху й тиші

Чуєш?
Ночуєш!
Не чуєш...
Розчаровуєш.

Ходи на сходи!
Хотіти годен?
Хіти в нагоді...
Не по погоді.

А годі сходи -
Коти у моді!!!
Як по дрес-коду
На перешкоді...

Спинай на ноги
Сповитих богів...
Старі дороги -
В нові остроги.

Заперечити?
Не переч мені!..

11 червня 2017 р.

Діяти та мислити самостійно

Нам з дитинства й до старості кажуть що є правда, а що ні. Особливо від часу набуття мови і усвідомлення або прийняття на віру значень предметів, культу (традицій), дозволеності дій, власного вибору. Перше, що має усвідомити дитина, а це може закріпитися й до старості, так це говорити, мислити, діяти так, як діють старші (авторитети). Від самого малечку можуть прищепити усвідомлення невільності власного вибору, за нас вирішують старші й до цього деякі люди настільки звикають, що стають залежними у виборі навіть подорослішав. Якщо брати модель авторитаризму в усіх його проявах, то це напряму схоже на наслідування сказаного Ісусом, що не він того хоче, а Отець Небесний. Іншими словами довіритись волі одного, що над тобою і не діяти самостійно. За такою логікою будь-яка самостійність - зло (гріх). Отже, виходить, що самовираження - зло. А без самовираження немає прогресу. Здобутки (новітні технології) останніх більш ніж за 100 років - зло? І переваги нашого часу над минулим, якими користуються сповідники одноосібної влади - гріх? Як це зрозуміти? Просто! Якщо знову звернутися до Біблії, серед 10 заповідей не існує заборони на незалежність. А приклад Єви, то не зразок самовільності, а приклад того, що не варто дослухатися до порад "мудріших" за тебе. І разом з тим, на скільки б ми не вважали себе самостійними, "ми у відповідальності за тих, кого /до себе/ приручили".

Вкотре пересвідчуюсь, що корінь зла лежить в безпросвітності (небажанню вчитися), мислити самостійно, діяти самостійно, відповідати за свої вчинки - самостійно.

Мислячу людину видно одразу

Мисляча людина настільки звикла постійно думати: читати - думати, споглядати - думати, слухати - думати... що коли надходить мить чогось іншого - всі готові будуть впізнати (виокремити) цю людину з поміж інших. Бо що ж характерно для таких людей, так це поведінка і слова: говорять думаючи, діють розважливо.

Принцип розуміння світу завдяки "прив'язкам"

Щоб ми змогли зрозуміти певні речі, нам кажуть, а також ми мислимо "прив'язками" - до місця подій, часу, обставин... Наприклад, де знаходиться будинок? У відповідь нам можуть назвати конкретну адресу, але, як правило, назвуть те, що знаходиться поблизу. Якщо ж виявиться для когось місцерозташування не ясним, то шукатимуть інші "прив'язки". Такі "прив'язки" можуть стосуватися подій, людей, характерних ознак. Наприклад: біля того дому де ми бачили рік тому весілля з нареченою в рожевому платті... Так само із людьми - вони є тими, хто і що їх оточувало і оточує повсякчас - до чого вони прив'язані, від чого залежні... в підсумку, що їх формує і ким вони є. Так само, виражаючи себе, люди спілкуються мовою асоціацій. Як висновок: ми свідомо чи ні, але щоразу дізнаємося про щось за рахунок подібних "прив'язок" - "скануємо" для себе місце, предмети, людей, щоб зрозуміти, які відстань, якість, тривалість мати по відношенню до того чи іншого. Внутрішній вимірник людини встановлює рівень небезпеки на шкалі довіри. Таким чином ми знаходимо для себе друзів, виявляємо ворогів, маємо певні оціночні судження щодо людей, яких ми бачимо та чуємо дистанційно, переважно через засоби медіа, або ж вторинно - з уст різних людей. На рівень власної оцінки, як завжди впливатимуть судження авторитетів. 

Так ми розуміємо світ, при тому, що він в очах іншого - інший. Усе поглинуте взаємозв'язками захоплень і принижень, дружби і ненависті, прийняття (свого) і нерозуміння (чужого). 

Найгірше, коли людина настільки "недалека", що не може для себе скласти оціночне судження. Так само, якщо оціночні судження витворюють амбівалентне ставлення. Як захисний механізм: у більшості людей спрацьовує відчуття і розуміння золотої середини. Цей баланс не доводить людство до конфліктів як в середині суспільних груп, так і в міжнаціональних, міжсоціальних, міжрелігійних тощо стосунках. Якщо таке відбувається, відайте, хтось розхитує човен людських стосунків, руйнуючи принцип вищеописаних зв'язків-"прив'язок".

Олег Левченко. Зелений шерех (вірш)

На тихій стіні зелений шерех травня
ловить окрилені мерехти малих істот,
що креслять простір шибким рухом.
Безсмертне мовиться безгучно -
не більш тендітного клопоту листя...
Лиш час сповитий сяйним згуком
намотує по колу клапті-дні.
Сховай - де дім і ріг дороги - оберіг...
Нехай там дерево росте просторе.

5 червня 2017 р.

Досвід будується на помилках

Буває так, що деякі помилки якось соромно чи ніяково згадувати, але доводиться. Чому? Такі помилки стають моральними точками неповернення в майбутньому. Звісно, якщо ти знаєш: як зберігти власне лице, іншими словами: коли в тебе є що втрачати...

Колись працював у одному навчальному закладі, де викладались робітничі спеціальності. Учнівська публіка - переважно дівоча. Викладацький колектив - вчителі повної середньої освіти та майстри виробничого навчання. Одного дня щось проходило на зразок підготовки чи тесту показу мод. Кожна з виступаючих учениць мала свій номер, нашитий на одязі. Їхня вчителька попросила своїх колег дати коротку оцінку (на окремому листку) кожного з виступаючих. Оцінку мав дати і я...

У тому закладі, де працював, серед учнівства була певна категорія, як мовиться: "важких дітей". Одна з виступаючих на сцені дівчат поводилась розв'язано і дещо брутально, навіть показово нехтуючи попередніми настановами вчителя-педагога. Щоб краще бути зрозумілим, однією з рис її виступу - жуйка в роті... 

Тепер про контрасти. Момент подальшого мого сорому, який я залишив при собі, пов'язаний із безпечністю у написанні висловлюваних думок про те, що об'єктивно бачив. Я навіть і не подумав, що вчитель, який попросив дати оцінку виступаючим, без власного ознайомлення з написаним, одразу роздасть судження колег "конкурсанткам". Тим більш: я в цьому тексті не ладен буду написати ту єдину оцінку, з огляду на той саме досвід... адже то було доволі коротке і гостре судження виступу тієї дитини, яка за півгодини по завершенню показу, прийшла до мене з твердженням: "Признайтесь, це ж ви написали... Признайтесь, це ж ваше!..." Образу цієї дівчини я зрозумів, бо ж з написаного мені б не хотілося виносити далі вчительського колективу... і, ставлячи себе на її місце, не хотілося б і у власний адрес отримати щось подібне. З іншого боку, я б не дозволив собі на її місці діяти так безвідповідально на сцені при вчителях. Хоча, якщо подумати, таку ж безвідповідальність вчинив і я... Іноді в цьому житті нам не варто знати все, про що думають і говорять про нас інші. Але тут трапилось неочікувано і повчально.

У наступні пару днів той вчитель, що викладав сценічну майстерність, обмовилась, що загалом у викладацькому колективі даного закладу мало педагогів. І це була правда. Не було педагогічної освіти зокрема, на той час - у мене і, як не дивно - у неї (хоча педагогом була від природи).

Потім подумалось і згадується нині один цікавий досвід спостережений за однією знайомою, яка ніколи не ставила буквальних оцінок (принаймні я їх ніколи не бачив), вона малювала смайлики...

Діяцтво "діяків" культури

Його називали не "деятелем", а "делателем" культури. Не тому, що він щось для неї зробив, а просто він її "сделал"... конкретно, як мовиться: "по делу".

Содом і Гомора інформаційних війн

У системі моїх цінностей не існує нацменшин. Їх придумано для тих, хто хоче таку групу людей протиставити до себе. На зразок того, що для декого не існує інших груп населення, що ідентифіковані між інших за певною ознакою, якщо про них ніхто не знає і не співставляє ("приміряє") себе до них. Типу,  ми інші, а вони... і далі по тексту. Чому тут варто згадати Содом і Гомору, це показова біблійна історія не лише про Бога і праведника, а історія про своєрідне "перенаселення планети" в мініатюрі. Чи ставили ви собі колись питання: чи є майбутнє у міста, в якому живуть лише геї та лезбіянки? Воно відсутнє. Тому, коли в Бога пророк питав про кількість праведників у Содомі (50-40-30-20-10...), а виявилось один, це була кричуща правда про майбутню народжуваність у місті. Тим більш, коли доньки Лота, що покинули місто, де й загинула їхня мати, з часом перейнялись питанням, як народити дітей, не маючи мужів? І "зґвалтували" п'яного батька... Отже, питання продовження роду однозначно вже була на часі. 

Сексуальність - така річ, котру не виносять на вулиці міст і нею не заявляють про свою оригінальність від інших. Але на вулиці міст виходять нацменшини, але не виходять ті, хто заявлятиме про боротьбу з перенаселенням Земної кулі. Хоча такий "марш" за то саме. У той же ряд можна поставити інші речі, що намагаються культивувати в масах - це нездорове (швидке) харчування; їжа, що не псується; самогубство та ефтаназія, як право вибору кожної людини; свідоме самообмеження в народженні дітей... Свободи, що не є свободами, а об'єктивним наслідком підмін понять, такими собі "інструментами інформаційних війн".

На 80% помилок - 20% правильних рішень

Ще один варіант розуміння Правила Паретто: на 80% помилок - 20% правильних рішень. Іншими словами: люди багато що створюють, а використовується з усього лише 20% з решти "потребу". Людина думає, що вона робить цінні речі, а насправді - 80% даремних. Тут нічого поганого і доброго. Просто людство обирає для задоволення потреб лише частку з подібного тому різномаїття, за принципом: все не з'їси. Тому й виходить, що більшість вироблених  продуктів або нікому не потрібні, або в процесі застосування практично не використовуються, або неприйнятні до використання. Виходить так, що без чисельних помилок, навіть, якщо вони схожі на правильні, не можливо створити високозатребувану річ.

Про мову. Не такий страшний чорт, як його малюють

Дехто вважає, що війна, що нині на сході України, із-за мови. І, навіть, цим "дехто" рідною є українська. Але то, на мою думку, хибно, інакше війна б давно закінчилася. Буцім-то не треба було говорити про українізацію, хай була б для російськомовних російська. Це трохи смішно, адже людей і звичку говорити так чи інакше важко переломити "через коліно". І говорити котрий раз про це - зайве. Насправді: не такий страшний чорт, як його малюють. Це щодо української для російськомовних та щодо російської для українців. Для мене мовне питання "відпало", коли я сам для себе вирішив якою мовою мені спілкуватися, а не "смикатися" від однієї до іншої, вгадуючи якою є рідна мова для мого співрозмовника. А найсмішніше: вдаватися до рівня рідності тієї чи іншої мови для когось. Для мене відповідь є одна: я спілкуюсь мовою тієї країни, в якій я живу, тим більше, якщо народився і виріс тут в Україні. Найбільшим аргументом є розуміння, що цією мовою спілкувались більшість моїх дідів і прадідів, а те, що трапився мовний "збій" для моїх батьків, то не є підставою для моєї заручності, бо не я так вирішив до мого народження. 

Всі мови рівноправні. Всі мови варті пошанування "і живі, і мертві, і ненародженні", адже для когось мають свою мелодику, красу, власну втішність.

Війна на сході України не із-за мови, вона із-за амбіцій. І сміх і гріх, але у кожного ці амбіції були свої. А на всіх війна одна...

Як вирішити мовне питання на сході? Це, звісно, не порадник, як її врешті-решт розв'язати: 1). Притягнути до відповідальності зрадників. Дати передчасно урок тим, хто б у майбутньому припустив би для себе ймовірну зраду. 2). Провести не мовний референдум: або-або, а надати ральний вибір для мешканців тих міст: в яку школу і клас вони хотіли б відвести свою дитину, а саме україномовну чи російськомовну. Щодо інших мов: також варто збирати заявки батьків перед вступом в школу їхніх дітей і на тій підставі формувати класи. 3). Дати право дитині самій обрати мову після 4 класу. 

Адже, як дорослі самі приймають рішення: якою мовою собі спілкуватися, таке ж право мусять мати діти. Поки батьки нас виховують, вони допускають багато правильних і неправильних речей у вихованні своїх дітей. Ми це розуміємо, як стаємо дорослими. Мене в дитинстві не питали: як мене назвуть, де я вчитмусь, куди ходитиму, які книжки читатиму, ким буду... Мені давали і казали: так треба. Щось так та й не так...

Спілкувався з жінкою, що мешкає в Польші більше двух років. Вона до останнього спілкується з поляками українською. Всі її родичі, хто приїхав у Польщу, вже освоїли польську на побутовому рівні: чоловік, сини, невістка. Я питаю: чому вона не освоїла польську? Вона визнала, що їй це не вдається, це при тому, що вільно розуміє поляків і постійно перебуває в мовному середовищі. Чому раптом нарікати на людей старшого віку, що мають в Україні раптом перейти з російської на українську? Тут згадуються євреї, що свого часу по недобрій волі бездержавності мусили весь час переходити з однієї мови на іншу, в залежності від зміни влади на тій чи іншій землі, де мешкали. За це їм приписали пристосуванство. Але їх так змулили свого часу виживати, поки вони не стали заручниками певних нищівних ідеологій. Цього не варто вимагати від російськомовних українців сходу України.

Хоча я за українізацію, але не варто у людей забирати право вибору, якщо вони люблять Україну і хочуть жити з нею. Я за те, аби не було кордонів і мінних полів, а війна це одне й друге, й третє, про що тут не написано. А нині війна не лише із-за амбіцій, вони, схоже на те, декому - потьмавили розум, війна - за правду. І ця війна не має ліку, вона триває доки є людство.

25 травня 2017 р.

Красуля (замальовка)

І заходить певна красуля в автобус. Все, як мовиться, з голочки. Граційно сідає, закладає ногу за ногу, відкидає коси з обличчя на хутряність верхнього одягу і тут дістає свій мобільний... екраном "в павутинку".

Чому шульга легко проявляє здібності?

Чому шульга більш здібний? Справа не в тому, що в нього працює краще інша півкуля мозку. Все може бути набагато цікавіше. І це виключно мої спостереження.

Шульга звик, що живе в світі "праворуких" (принаймні у нас). Отже, він звик жити у світі умовно "неправильних речей". Люди все роблять інакше: вітаються, подають предмети, кладуть речі, рухаються також, як годинникова стрілка - інакше. Тому шульга звик все виправляти під себе, отже, більше приділяти уваги різним дрібницям, моделюючи, вгадувати дії інших, тим самим розвивати свої здібності.

Добре як однозначність

Добре - це не лише буквальна однозначність в розмові, це - ще коли все ясно, я не буду про це далі з вами розмовляти, ви мені вже не цікаві, я не хочу про це думати, припинимо розмову, до побачення.