Російська культура

Пам'ятаєте стару родинну фотографію росіянина, де неголений занедбаний чоловік, босоніж, разом із такими, як сам недоглянутими дітьми (а де жінка?), одягнені в мішковину, сильно контрастують зі світлиною української родини?.. Так-от, від початку радянських часів (після Першої світової війни) росіяни стали більш доглянутими, обличчя чоловіків голеними (така культурна тенденція прийшла з Європи), що більше нагадує образи з фотографій учасників НКВС. Де за холеністю, шкіряними плащами, галіфе та високими чоботами приховувалась духовна і фізична бідність, приниження менших за статусом, мазохічне задоволення виконувати чорну, а іноді наймерзотнішу роботу, садистичні інтенції до інших... Так от, в останні роки, в образі путінської росії, за милими костюмчиками та "дипломатичним тоном", ця культура вилізла на міжнародний рівень і делегує (пропагандою) у мізки "рускоязичних" і не лише свої репресивні права на увесь цивілізований світ.
15.11.22

Дід Олексій. Історія друга

Коли я вчився в школі, була традиція на 9 травня відвідувати з квітами ветеранів ІІ світової війни. Образ ветерана віку мого діда формував логічне питання: а розкажи-но, діду, про війну? В теплу пору року дід любив відпочивати у літньовці, слухав радіо, і тоді, відриваючись від прослуховування, казав, що якось розповість. Це "якось" було не раз. Врешті, дід мені так нічого і не повідав. Втеча у свою реальність змушувала його уникати незручних запитань. Такому малому, як я, поготів.
По поверненню в Україну дідові довелось відслужити в армії обов'язкову службу. Мав нагоду при навчаннях засадити в болото танк, який не мав право покидати. Щоб витягти армійське майно, тривалий час перебував по пояс у воді. Ця служба співпала з одруженням. Супутницею життя стала Марія, родом зі Ржева (Росія), за фахом - технолог льонопереробки.

Марія Василівна Левченко 

(дів. Синицина), 

дружина Олексія

На питання родичів: чому довго не мають дітей? Грішили на той інцидент з танком. Лікарі казали, що перешкод для народження дітей немає. На четвертому році спільного життя народився мій батько. Назвали Георгієм. За рік народився Володимир. Відчувши себе батьком двох синів, Олексій мріяв вже про третього.

Сини Олексія та Марії: 

Георгій і Володимир

Так і говорив словами з пісні: будуть "Три танкісти, три веселих друга..." (кінофільм "Трактористи", 1939). У мене в дитинстві ця дідова мрія асоціювалась з репродукцією художника Василя Перова "Мисливці на привалі", що висів у згаданій літньовці.

(На світлині зліва-направо

 брати роду Левченків: 

Григорій, Олексій, Борис)

Коли Марію повезли народжувати третю дитину... Так от, ця історія стала частиною сімейних переказів.
Випало долі, що свідком пошуку Олексієм породіль пологового будинку по вивішеному списку стала одна знайома родини. Ощасливлений батько, одразу зобачивши прізвище Левченко, а в графі народжених - син, сповнений тріумфу, неприємно був спинений голосом зі спини: "дивись на ініціали!"... Коли пішов далі по списку і знайшов відповідне М.В. - дівчинка, дівчинка... Виматюкався, розвернувся і пішов, так і не забравши жінку з немовлятами до дому. Більше дітей Марія не хотіла... Колись велике прагнення мати дітей справдилось, решта мрій впиралась у тодішню повоєнну скруту. Сім'я жила на одну зарплату Олексія, Марія поралась з малими дітьми та з господарством.

Діти Олексія і Марії:

Георгій, Володимир, Олена, Надія

Не достатньо зрозуміти цілісність образу діда Олексія, якщо не описати деякі його звички та вподобання. Дід мав пару класів освіти, хоча писав чотири, на відміну від жінки, що закінчила єдиний в ті часи технікум з льонарства. Чому так? Дівчина "з перспективою" мала більше шансів стати обраницею, коли переважна більшість чоловічого населення не повернулася з війни. Щоб у питанні статусів поставити знак рівнозначності, Олексієва мама казала, що "Освіта - то дурне!" (переказане зі слів Марії). Мабуть, така реакція ще була на Маріїного батька - Василя, якого варто коротко згадати.

Василь Синицин - батько Марії.

Світлина: 1962 р.

На схилі літ він перейнявся "пошуком істини", записавшись до ленінської бібліотеки, носив до дому багато книг і читав безліч революційної, партійної та атеїстичної літератури. Можливо, дивлячись на таку сумнівність "освіти" й могла відповідно мовити Олексієва мати. Додам, що Василь так і не знайшов у радянській атеїстичній ідеології істини, перед смертю уві сні він побачив образ Діви Марії, після чого, попросив до себе священника, аби висповідатися.

Зліва-направо: Олексієва сестра Віра,

мати Ганна, сам Олексій, ?

Як писав вище (див. Дід Олексій. Історія перша), Олексій був самоуком, якого тягло не в книги, а в техніку, більше проявляв себе в господарюванні, аніж у діловій сфері - піти й домовитись. Цю функцію в родині виконувала жінка. Наприклад, якось повів Олексій до бичка корову, вийшов з двору, по дорозі зустрів школярів, які висловили саркастичну пропозицію... у ту ж мить розвернувся і повів її назад додому, зарікаючись коли-небудь водити до бичка, переклавши цю місію на жінку.  Не сказати, що дід був скромним у своїх домаганнях. Головною тезою життя було: "У господаря має бути все!" Тому максимально старався мати в господарстві те, що було за новинку, або ж не пасти задніх поміж інших хазяїв. Прикладом тому був перший телевізор "КВН" який з'явився на нашому провулку та з поміж найближчих сусідів. Так, що багато хто, зокрема сусідські діти, збиралися в Олексієвій хаті, аби подивитися "радіо, яке показує". У ті часи подібну техніку треба було обслуговувати кожного місяця. Інтерес першого сина Георгія (мого батька) й визначило його майбутню професію: навчившись, став телемайстром.

Справа-наліво сини Олексія та Марії: 

Георгій (мій батько) та Володимир

Аби виразити свою роль у родині, в Олексія була ще одна приказка: "Хата без води, як без хазяїна!" На кожен день, перед тим, як іти на роботу, у нього були завдання усім членам родини. Наприклад, синам порубати дрова, донькам - їх поскладати. Ті завдання, які давались жінці, Марія (з її слів) робила на свій лад. Головне, щоб наприкінець дня все було зроблене! Цю ж звичку перейняв і старший син (суджу з власного досвіду).

Зліва-направо: Надія, Володимир, 

Марія, Георгій, Олена

Хоча я не пам'ятаю дідової мови, але вважаю, що Олексій говорив суржиком, на те вплинули: україномовність родини, з якої виріс, і російськомовність дружини. Міг посперечатися, що горобець і воробей - це різні пташки.
Як сердився - матюкався. Багато курив. Улюбленими цигарками була "Прима" без фільтру.
Любив порядок - яскраву рису, підсилену замолоду "примусовою роботою" на бауера (див. Дід Олексій. Історія перша). Забезпечував велике господарство: корова, пару свиней, кури, індики, навіть були овечки. Вже при моїй пам'яті обмежувались курами. Так от, на вихідні любив набрати жменю ще теплих яєць, нишком від жінки пропустити міцної і ними запити.
Дід з бабцею були несамовитими грибниками. Виїхавши машиною на день, могли назбирати грибів стільки, що чистити доводилось до наступного ранку. Навіть особисто пам'ятаю такі виїзди, коли ще сонце не починало прозирати з-за обрію, як вже мої батьки будили мене в дорогу. Так, мені малому важко було просинатися у ті безпросвітні хвилини... Але все поверталось цікавими блуканнями по лісу і вивченням грибного царства. З розповідей знав, що в діда завжди видається знаходити грибні місця. Одного разу цікаво мені було піти за ним слідом. Тоді дід сміливо відірвався від решти колективу й покрокував швидким темпом кудись углиб високих сосен. Пам'ятаю, як я його догнав, як того разу дійшли разом до межі, де візуально за деревами починалось поле, залите сонячним світлом. Начебто тоді дід сказав, що тут не варто щось шукати, а може просто промовчав і ми покрокували назад, аби їхати далі, до нових місць.

Січень 2018 р., лютий 2019 р.

Початок:
Дід Олексій. Історія перша / Режим доступу https://olehlevchenkothinks.blogspot.com/2018/01/blog-post.html?m=1

Про мову. Не такий страшний чорт, як його малюють

Дехто вважає, що війна, що нині на сході України, із-за мови. І, навіть, цим "дехто" рідною є українська. Але то, на мою думку, хибно, інакше війна б давно закінчилася. Буцім-то не треба було говорити про українізацію, хай була б для російськомовних російська. Це трохи смішно, адже людей і звичку говорити так чи інакше важко переломити "через коліно". І говорити котрий раз про це - зайве. Насправді: не такий страшний чорт, як його малюють. Це щодо української для російськомовних та щодо російської для українців. Для мене мовне питання "відпало", коли я сам для себе вирішив якою мовою мені спілкуватися, а не "смикатися" від однієї до іншої, вгадуючи якою є рідна мова для мого співрозмовника. А найсмішніше: вдаватися до рівня рідності тієї чи іншої мови для когось. Для мене відповідь є одна: я спілкуюсь мовою тієї країни, в якій я живу, тим більше, якщо народився і виріс тут в Україні. Найбільшим аргументом є розуміння, що цією мовою спілкувались більшість моїх дідів і прадідів, а те, що трапився мовний "збій" для моїх батьків, то не є підставою для моєї заручності, бо не я так вирішив до мого народження. 

Всі мови рівноправні. Всі мови варті пошанування "і живі, і мертві, і ненародженні", адже для когось мають свою мелодику, красу, власну втішність.

Війна на сході України не із-за мови, вона із-за амбіцій. І сміх і гріх, але у кожного ці амбіції були свої. А на всіх війна одна...

Як вирішити мовне питання на сході? Це, звісно, не порадник, як її врешті-решт розв'язати: 1). Притягнути до відповідальності зрадників. Дати передчасно урок тим, хто б у майбутньому припустив би для себе ймовірну зраду. 2). Провести не мовний референдум: або-або, а надати ральний вибір для мешканців тих міст: в яку школу і клас вони хотіли б відвести свою дитину, а саме україномовну чи російськомовну. Щодо інших мов: також варто збирати заявки батьків перед вступом в школу їхніх дітей і на тій підставі формувати класи. 3). Дати право дитині самій обрати мову після 4 класу. 

Адже, як дорослі самі приймають рішення: якою мовою собі спілкуватися, таке ж право мусять мати діти. Поки батьки нас виховують, вони допускають багато правильних і неправильних речей у вихованні своїх дітей. Ми це розуміємо, як стаємо дорослими. Мене в дитинстві не питали: як мене назвуть, де я вчитмусь, куди ходитиму, які книжки читатиму, ким буду... Мені давали і казали: так треба. Щось так та й не так...

Спілкувався з жінкою, що мешкає в Польші більше двух років. Вона до останнього спілкується з поляками українською. Всі її родичі, хто приїхав у Польщу, вже освоїли польську на побутовому рівні: чоловік, сини, невістка. Я питаю: чому вона не освоїла польську? Вона визнала, що їй це не вдається, це при тому, що вільно розуміє поляків і постійно перебуває в мовному середовищі. Чому раптом нарікати на людей старшого віку, що мають в Україні раптом перейти з російської на українську? Тут згадуються євреї, що свого часу по недобрій волі бездержавності мусили весь час переходити з однієї мови на іншу, в залежності від зміни влади на тій чи іншій землі, де мешкали. За це їм приписали пристосуванство. Але їх так змулили свого часу виживати, поки вони не стали заручниками певних нищівних ідеологій. Цього не варто вимагати від російськомовних українців сходу України.

Хоча я за українізацію, але не варто у людей забирати право вибору, якщо вони люблять Україну і хочуть жити з нею. Я за те, аби не було кордонів і мінних полів, а війна це одне й друге, й третє, про що тут не написано. А нині війна не лише із-за амбіцій, вони, схоже на те, декому - потьмавили розум, війна - за правду. І ця війна не має ліку, вона триває доки є людство.

25 травня 2017 р.

Дід Олексій. Історія перша

У діда було четверо дітей і багато внуків. Так багато, що іноді мені видавалося, що він нас і не злічить. Діда звали Олексій, його батька Петром, батька Петра Гнатом (Ігнатієм). Рід Левченків походить з м. Миропіль Романівського р-ну Житомирської області, де й народився дід. Його батько мав чудову жінку - Ганну, що народила п'ятеро дітей: Ольгу (1910), Григорія (1918), Олексія (1924), Бориса (1927), Віру (1930). Серед господарства мав власну ділянку землі та млин. Як на ті часи, сім'я вважалась заможною - весь статок добутий власною працею. У часи розкуркулення все було відібрано на користь створеного колгоспу. Після нищівного для сім'ї утиску з боку комуністичної влади та  забороною у видачі мешканцям сіл паспортів, неповнолітній Олексій їде в Житомир хоч на якісь хліба. На той час більші міста індустріалізовувались і потребували більше молодої, майже дармової робочої сили (мотивацією до праці мусила бути ідеологія). Мешканці сіл розуміли за невидачею паспортів безперспективність перебування в колгоспах, а з їх наявністю - більші перспективи в місті. Таким чином за пайку їжі у вигляді 200 грам халви Олексій мостив на свіжих пагорбах дрин вздовж прокладених залізничних колій. Де він жив і як виживав окремо від родини - невідомо. З часом, здобувши паспорти, сім'я повністю переїхала в Житомир.

На початку другої світової війни, після чергової окупації України, Олексій був примусово вивезений у Німеччину на трудові роботи. Потрапив у концтабір. Волею долі одному німецькому землевласникові (бауеру) потрібні були молоді та дужі хлопці для роботи на землі. За ними він і прийшов у концтабір. Припускаю для себе показові оглядини, що могли відбуватись під час зустрічі з присутніми наглядачами. Бауер вибрав для себе чотирьох, як виявилось згодом - одного українця (мого діда), одного росіянина і двох поляків. У роботі на бауера Олексій імпонував йому за любов до сільхозтехніки, зокрема перших машин і тракторів, що однозначно потребували до себе спеціальну вправність і майстерність. У ті часи в техніці більшості доводилось бути самоуками - фанатами своєї справи.
Ще при своїй дитячій пам'яті знаю, як він справно керував вантажівкою та обслуговував різну техніку. Дід вважав, що у хазяїна має бути все! Після війни водійська майстерність керування вантажівкою стала головним хлібом для родини. Коли в Житомирі відкривався "Облпотребсоюз" - дід був першим водієм, що без "такзваного досвіду" і посвідчення водія вмів керувати вантажівкою.

Повертаючись до подій у Німеччині, варто згадати, що Олексій більше здружився з росіянином - поляки ж тримались осібно. Коли йшов по господарству бауер, всі слідкували за його поглядом, де і що не так. Без знання німецької, прагнули вгадати ймовірне зауваження, на будь-який натяк - миттю бігли виправляти. За роки війни німець втратив всіх своїх синів, яких було мобілізовано на фронт... Як і в їхні родини, так і наші приходило одне горе... Хоч війна і створює кордони, але в питаннях людяності бауер проявляв любов до робітників, як до своїх синів, відірваних від таких же родин. По війні пропонував Олексієві залишитись і одружитися з його єдиною донькою. Мій дід повернувся в Україну.
Коли наші громадяни мали їхати з Німеччини в країну, що виграла з союзниками ІІ світову війну, їх застерігали, що на кордоні відбиратимуть всі речі, а по приїзді, як говоритимеш де був, можуть відправити в Сибір, як зрадника, незалежно від того, що був департований примусово. Відбулось перше, не відбулось друге. По тому, як на кордоні в Олексія відібрали весь одяг, що був виданий перед від'їздом з Німеччини - це стало "хорошим душем" "теплого прийому" своїх громадян на всі роки - за любов до землі, до якої ти прагнеш повернутися, до своєї родини, яку не забув. Тут залишались батько, мати, брати і сестра. По приїзді Олексій навчився мовчати. Для влади, на питання: "Де був?", - казав, що "в партизанах". Перевірити ніхто не міг. Навіть коли одружився, жінка перші роки не знала всієї біографії чоловіка до пори, поки не приніс фотографії, зроблені в Німеччині, зі словами доставити до сімейного фотоальбому.