Про мову. Не такий страшний чорт, як його малюють

Дехто вважає, що війна, що нині на сході України, із-за мови. І, навіть, цим "дехто" рідною є українська. Але то, на мою думку, хибно, інакше війна б давно закінчилася. Буцім-то не треба було говорити про українізацію, хай була б для російськомовних російська. Це трохи смішно, адже людей і звичку говорити так чи інакше важко переломити "через коліно". І говорити котрий раз про це - зайве. Насправді: не такий страшний чорт, як його малюють. Це щодо української для російськомовних та щодо російської для українців. Для мене мовне питання "відпало", коли я сам для себе вирішив якою мовою мені спілкуватися, а не "смикатися" від однієї до іншої, вгадуючи якою є рідна мова для мого співрозмовника. А найсмішніше: вдаватися до рівня рідності тієї чи іншої мови для когось. Для мене відповідь є одна: я спілкуюсь мовою тієї країни, в якій я живу, тим більше, якщо народився і виріс тут в Україні. Найбільшим аргументом є розуміння, що цією мовою спілкувались більшість моїх дідів і прадідів, а те, що трапився мовний "збій" для моїх батьків, то не є підставою для моєї заручності, бо не я так вирішив до мого народження. 

Всі мови рівноправні. Всі мови варті пошанування "і живі, і мертві, і ненародженні", адже для когось мають свою мелодику, красу, власну втішність.

Війна на сході України не із-за мови, вона із-за амбіцій. І сміх і гріх, але у кожного ці амбіції були свої. А на всіх війна одна...

Як вирішити мовне питання на сході? Це, звісно, не порадник, як її врешті-решт розв'язати: 1). Притягнути до відповідальності зрадників. Дати передчасно урок тим, хто б у майбутньому припустив би для себе ймовірну зраду. 2). Провести не мовний референдум: або-або, а надати ральний вибір для мешканців тих міст: в яку школу і клас вони хотіли б відвести свою дитину, а саме україномовну чи російськомовну. Щодо інших мов: також варто збирати заявки батьків перед вступом в школу їхніх дітей і на тій підставі формувати класи. 3). Дати право дитині самій обрати мову після 4 класу. 

Адже, як дорослі самі приймають рішення: якою мовою собі спілкуватися, таке ж право мусять мати діти. Поки батьки нас виховують, вони допускають багато правильних і неправильних речей у вихованні своїх дітей. Ми це розуміємо, як стаємо дорослими. Мене в дитинстві не питали: як мене назвуть, де я вчитмусь, куди ходитиму, які книжки читатиму, ким буду... Мені давали і казали: так треба. Щось так та й не так...

Спілкувався з жінкою, що мешкає в Польші більше двух років. Вона до останнього спілкується з поляками українською. Всі її родичі, хто приїхав у Польщу, вже освоїли польську на побутовому рівні: чоловік, сини, невістка. Я питаю: чому вона не освоїла польську? Вона визнала, що їй це не вдається, це при тому, що вільно розуміє поляків і постійно перебуває в мовному середовищі. Чому раптом нарікати на людей старшого віку, що мають в Україні раптом перейти з російської на українську? Тут згадуються євреї, що свого часу по недобрій волі бездержавності мусили весь час переходити з однієї мови на іншу, в залежності від зміни влади на тій чи іншій землі, де мешкали. За це їм приписали пристосуванство. Але їх так змулили свого часу виживати, поки вони не стали заручниками певних нищівних ідеологій. Цього не варто вимагати від російськомовних українців сходу України.

Хоча я за українізацію, але не варто у людей забирати право вибору, якщо вони люблять Україну і хочуть жити з нею. Я за те, аби не було кордонів і мінних полів, а війна це одне й друге, й третє, про що тут не написано. А нині війна не лише із-за амбіцій, вони, схоже на те, декому - потьмавили розум, війна - за правду. І ця війна не має ліку, вона триває доки є людство.

25 травня 2017 р.