Інформаційні привиди

Ми перебуваємо в такій кількості інформації, що на якомусь етапі намагаємось пригадати: а де я це бачив? цей образ мені знайомий! я це чув, відчував, говорив!.. і не могти логічного виявити взаємозв'язку між відомим і "невідомим" (знайомим, але забутим). То й губимось у лісі інформаційних привидів.

Білий і пухнастий?..

А може Путін білий і пухнастий? І його вказівки - йти вбивати - не такі вже й нові? Он, Ісус казав, що не мир нам приніс, а меч?.. А, може, то не він казав? А, може, то взагалі не Путін?.. Правда є тією, якою ми її бачимо на власні очі! Якщо для когось хтось є добром, для іншого - є злом! Нехай навіть це зло буде з зорею в лобі - це його не змінить. "Оточення формує". Важко йти лише по білій полосі в дуалістичному світі, іноді доводиться наступити й на темну полосу, думаючи, що вона світла. І немає правих і винних ("лівих"): правда завжди на стороні жертви!

P.S. Якщо хтось у сказаному вбачатиме прихильність до Путіна, наперед розвію ваші розмисли: я засуджую усі дії, спрямовані на руйнування стосунків між українським і російським народами, ще від окупації Криму Росією, якщо не віддавна.

Спочатку винайшли світло...

Ми живемо в світі постійного відвертання уваги. Все ж таки "собаки Павлова" дали науці доволі багато. Завчивши основи "смиканини", стало легше керувати основними інстинктами в масах. І не просто керувати у відповідний момент, а заполонювати нею весь простір. От прозвучала мелодія SMS, заклаксонили автомобілі, застукотіли сусіди, закипів чайник, подзвонив телефон, чути, як працює телевізор, який раптом починає голосно, з перервою в 15 хвилин, крутити одну й ту ж рекламу, як і перегляд відео на Youtube, хтось питає, комусь треба відповісти, помітити світлофор, поворот, знак, багаторічну яму, вкотре звернути увагу на дивний біг-борд, бо інакше робити їх не вміють, не забути за основну роботу, сімейні клопоти, скласти необхідне на день наступний... А потім виникає такий стан, який називають "депресією", яку лікують ізсередини, це при тому, що причина болю іззовні. Такої миті пригадується образ старого японця, який сідав навпроти розквітлої сакури і дивився на неї день, другий... доки не опала з неї остання пелюстка. Спочатку винайшли світло...

Енергія і його напрямок

Світло - це енергія, яка може стати чорню, якщо її спрямувати не в правильне русло. Для прикладу візьмемо винахід електроенергії і лампочку Едісона, яка відібрала у людей 2-3 години сну. Буквально енергія світла стала працювати проти людської природи. Потім винайшли двигун, він надав людям енергію руху, це при тому, що первинним джерелом енергії для двигуна є паливо, яке добуте за рахунок природних джерел. Нині ми володіємо більшими технологіями спілкування і обміном інформацією, і ця позитивна енергія перетворюється для нас на чорну, адже вона все більше відбирає у нас внутрішні ресурси на опрацювання іноді непотрібної інформації, яку не тільки не можливо перевірити - дотикнутися, відчути, але яка нас взагалі не збагачує.
Ми живемо в світі ресурсів, і найголовніший ресурс - це ми самі. Будь-які ресурси вичерпуються: що людські, що природні. І нам не спинитися на досягнутому. Рішенням порятунку є правильний розподіл потенціалу, який перетворюватиме позитивну енергію в масштаби більшу, наче сонячний зайчик, що виражає собою всю енергію сонця.

Кого можна назвати другом?

Багато кого можна назвати другом, але коли треба, умовно, занести фортепіано на восьмий поверх, чи всі зголосяться на такий подвиг, якщо у них є свої турботи, сімейні клопоти, музичні вподобання?

"Мало! мало! мало! Хочу більше!!!"

Таке враження, що наше життя
схоже на емоційну фразу: "Мало! мало! мало! Хочу більше!!!" Звідки виник такий безмірний спочивацький апетит? Живемо не те, що б у міру, або ж керуючись єдиним і наймудрішим - "достатньо!", а якимсь безмірним жлобством, так, наче всі, в тому числі й природа, винна все до останньої нитки.

Ми щоразу на собі переживаємо існування паралелького світу

.Але від початку, давайте без містики!
Ми живемо з людьми, які мислять не так, як ми, мають різне коло інтересів, організовують час і простір кожен по-своєму. Можливо, ми ближчі один до одного емоціями, але вони, знову ж таки, різняться. Це я примітив за собою, коли був у дельфінарії: одні глядачі були сповнені радості, а інші - співчуттям до виступаючих тварин. Я ж належав до других. Це все при світломузиці, радісних криках дітей і захопливого вереску від бризків води. Але мало хто примітив, як на початку, поки всаджувались глядачі на місця, дельфіни були безрушні та незацікавлені цікавістю інших.
Ми, як ті дельфіни, кожен живе в своєму "вакуумі", із якого можуть вирвати одним свистком дресирувальника, яким може бути будь-яка больова точка для людини: поїсти, поспати, любити, жадати, творити... й чим більш таких больових точок, тим більш ми різні, тому світи в кожного з нас паралельні, хоча й перетинаються щодня.