Як з дитинства формувалась національна свідомість? - гарне питання, як для будь-кого. Однозначно, що для моїх дітей це виглядало зовсім інакше. Я народився в УРСР - не хотів би уживати термін "в Радянському союзі", адже, мій досвід спілкування з іншими народами "комуністичного табору" підкреслює, що глибоко культурно ми все ж таки відрізнялися, хоча жили за одними і тими ж правилами поведінки. Десь до початку перебудови, може й за віком, будучи ще дитиною, я взагалі не замислювався про національні відмінності між дітьми. Також не було усвідомлення, що мене виховують як громадянина країни Рад: узагалі не відчувалось нашарування пропаганди, що в садочку, що в початковій школі. Можливо, мені це було й нецікаво. Для садочка якось приходили військові, що роздавали зірочки, які мали кріпитися на погони, а на святкових заходах, куди приходили батьки, з'являвся один ветеран в медалях; то що перші, що другий мене більше лякали, аніж заокочували до тематики патріотичного виховання. Якось на одному з таких відкритих заходів, побачивши того ветерана, я так злякався, що відмовився від виступу. Тоді ми мали станцювати щось патріотичне з маршуванням "гребінкою". Отож, загалом і серед дітей ми не бачили розбіжностей і розмов на тему: хто якої національности чи патріотизму і в чому полягала б між нами різниця. Ми були просто дітьми. Дещо інше час від часу чулося в сім'ї. Єдине, що міг би відокремити, будучи дитиною та живучи в Житомирі, так це якісь короткі коменти чи випадкові розмови на тему чотирьох національностей: євреї, росіяни, цигани, поляки. Тепер по порядку. Євреї згадувались, як члени нашої родини, адже двоюрідні брат і сестра походили зі змішаної сім'ї: батькова сестра була одружена за чистокровним євреєм. Час від часу батько дозволяв собі якісь коментарі в їх сторону. Більше це виражалось ув анекдотах, які, як кажуть, кожен народ складає про себе. Це були більше схоже на відтворення діалогів, щось на зразок Сара сказала Мойші... Або один, що пригадується: "Українець виховує своє немовля і бавиться з ним, кажучи: "баран-баран - буц, баран-баран - буц", а єврей, колисаючи свою дитину: "дважди-два - чотири, дважди-два - чотири". Історії батька часто були пов'язані з родом його діяльности: працюючи, як телемайстер, трапляв до різних родин, приходячи з яких, до кожної нашої вечері міг розповісти якусь історію, переважно страшну або повчальну. Можливо, саме вони більше виховали мій погляд на світ, який на той час я ще не знав. Серед тих розмов траплялись також історії з життя єврейських родин, їхнього виняткового ставлення до дітей, власної кухні, поглядів на життя, особливого та відмінного типу спілкування. З часом мені здалося, що батько й сам унаслідував від них багато того, що не завжди пасувало б для образу радянського обивателя. Дещо мені здається, що певні риси єврейства також можна було зустріти й серед українців, зокрема, не казати "прямо в лоб", а говорити дещо обтікаючи та завуальовано. Можливо, це пов'язано зі способом виживання малих та пригнічених народів в радянській системі, що корінням тяглися до імперського панування росії. Цього, до речі, що збагнув пізніше, не спостеріг серед поляків. Поляки, як і росіяни люблять казати "правду-матку" - є по-своєму доволі відкриті та прямі та категоричні у висловлюваннях. Можливо, тут відіграє також історія: що поляки, що росіяни - були імперіями, а ідентифікація себе, як частина цих народів, внутрішньо дозволяла говорити більш сміливо, відчуваючи певну вищість, як народу, що мали та мають причетність до вищих інститутів влади, зокрема за віросповіданням.
Навчаючись у технічному ліцеї першого ж дня познайомився з одним хлопцем, який підійшов до мене перший і представився на ім'я та по-батькові. У такому віці, з нас ніхто так не анонсовував себе при першій зустрічі. Це мене дещо здивувало. За прізвищем було ясно, що це "нащадок роду Авраама". Згодом здивувала певна поведінка: якби його хто-небудь чи як-небудь словесно не прокоментував, навіть коли це було б образливо, як для мене, він ніколи не бачив у тому підстав себе недооцінювати. Хоча були проблеми з мовленням: швидко намагався висловити думку й щоразу виходило так що говорив не вимовляючи до кінця слова, думка виглядада більш хаотичною, а не строгою та прозорою, такі вади йому не перешкоджали думати, що "він кращий за інших" - саме так любляче говорять у єврейських сім'ях до своїх дітей. Що згаданий раніше татарин, що цей знайомий в дорослому житті не бачили для себе перешкод і не мали переконань, що у них щось не вийде, навіть якщо і допускали певних помилок.
Культура українського народу в радянські часи була для мене непримітною і незрозумілою. Особисто я не бачив у чому можлива культурна різниця, яку звісно ж, нівелювали, "роблячи" з нас "одним совєтським народом". Перше, що мені виразно запам'яталося, так це усвідомлення, що УРСР - це щось інше ніж РРФСР. Не знаю чому, але ще ходячи до садочка, якось запитав у батьків: "А хто у нас в Україні головний?" Це дещо спантеличило моїх батьків, адже вони не були занадто політизованими в ті часи, а може, просто тримали "язик за зубами". Батько, напруживши пам'ять, спробував пригадати ім'я голови Верховної ради, як тієї людини, що і є лідером в Україні: Леонід Данилович Кравчук. З часом, у період перебудови батько почав частіше говорити про якісь зміни в країні та світі, адже активно "присів" на радіостанцію "Голос Америки". Якогось дня батько прийшов до дому і сказав, що серед людей пішла інформація про вибух на ЧАЕС і треба обов'язково замикати вікна. Інтерес до цієї трагедії та подальші політичні перетрубації все більше живили сімейні розмови про політичні зміни, тим більш, що вони почали сильно в'язатися з перебоями з продовольством у магазинах і на складах, а згодом і девальвацією карбованця. Питання грошей і змін в економіці гостро почало відчуватися зі здобуттям Україною незалежности, але не одразу: певною мірою в людей ще залишались якісь накопичення, або ж зв'язок із селом і землею, яка годувала.
На початку 90-х люди масово потяглися на освоєння дач та земельних ділянок, але з'явилась інша сторона медалі: почали виникати поодинокі люди, що просили милостиню, серед них були також цигани. Було видно, що вони навіть різнилися за статусом. Одних міг бачити, як таких, що сидять з простягнутою рукою близько базару (переважно жінки з грудничками); інших - співаючих і граючих на музичних інструментах, переважно скрипці, гармоніці (формат: тато грає, а син - співає); таких, що ходять по тролейбусах і читають молитви (діти до підліткового віку); а також таких, що стояли на зупинці біля автовокзалу і пробували сісти в тісний тролейбус, але швидко з нього виходили, свідомо не сідаючи, а окрадаючи гап, що тримали гаманці в задніх кишенях (зокрема чоловіків), чи жіночок, що тримали сумочки не на застібці (там діяла ціла "мафія", що з рук в руки передавали гаманець, а насамкінець спритний підліток із ним утікав у невідомому напрямку. З часом розповідали, коли ще на автовокзалі були старі туалети, то асенізатори знаходили там масу пустих гаманців. Чомусь "циганом" називали нашого сусіда, що я сприймав на віру, поки якийсь чоловік не підійшов до нашого двору і не запитав у мене, як в дитини: "Чи мешкає десь тут циган?" По дитячій наївності відповів, що це наш сусід. Пошастило лише те, що в цей момент підійшла мати і спростувала тій людині моє твердження, роз'яснивши мені, що він лише схожий на цю національність, а поміж себе просто так його називають. У той момент я пережив певне здивування: розчарування в своїй "обізнаності", отже, не все в світі так, як кажуть батьки!?
Коли я освоїв батьковий фах телемайстра (бо таким він мене бачив у майбутньому), якось відіслав на нову заявку. Там я трапив у циганську сім'ю, що винаймала якусь літню кухню і великою родиною від старих до малих тіснилися в одній великій кімнаті. Була зима і мене здивувало, що якась стара жінка просто сидвла біля стіни ледь вкритої інеєм. Чоловіки поводились як великі господарі. Телевізор у вологості видавав характерні звуки, а в повітрі від його роботи було чити іонізацією. Мені довелось лише протерти кінескоп біля високоамперного входу спиртом і порадити зменшити загальну вологість. Вийшовши від них, відчув, як весь мій одяг аж просяк тютюновим димом, якого, як мені залося було більше аніж тій вологости. Супроводжував малолітній хлопець, якого впізнав за тим, як біля транзитного магазину підходив до водіїв і просив милостиню. Тоді було цікаво з ним поспілкуватися: приїхали з західної частини України, на його думку всі спілкувалися мішаною мовою, хоча для мене звучала як ромська, в тому додав, що його мати узагалі спілкується "вернгейсткою" (я навіть запам'ятав і записав на майбутнє теке його формулювання, а з часом поїдуть десь далі.
У період активної літературної діяльности в Житомирі якось трапив на ювілейний вечір Міхи Каземиренка - рома, що писав вірші ромською та перекладав на цю мову Тараса Шевченка, був членом НСПУ. Тоді до нього прихав цілий ромський ансамбль із Харкова, коли вітали, називали його "нашим Кобзарем". Там всі були красиво вдягнені, узагалі не відчувалось тієї ймовірної бідноти, яку я бачив і знав раніше. Зрозумів, що цигани бувають різні. На іншому заході (в Коростені) навіть мав нагоду спілкуватися з Міхою Каземиренком. Тоді він мене виправив, що "не цигани, а - роми", а походження їхньої мови, як і в української - індоєвропейське.
Більш у підлітковому віці зі мною про родичів та родовід почала спілкуватися моя бабуся, по батьковій лінії. Скоріш за все, тут вже проявлявся мій поверховий інтерес до з'ясування того, чого міг не знати чи не розуміти. Вона була чистокровною росіянкою, що полюбила Україну, як студентка Ржевського технікуму, за фахом - переробка льна, - була відіслана до практики на Житомирщину. Під Коростишевом зустріла перший день ІІ світової війни, коли німці з літаків атакували дорогу на Київ. (Пам'ятаю, як приспівувала "Двадцать второго іюня, ровно в четире часа, Києв бомбілі, нам об'явілі, что началася война..." (Ремарка: насправді, об'явили не одразу). Їдучи, як пасажирка якоюсь машиною, потрапила під обстріл, побачила перші смерті тих, з ким їхала, спочатку вибігла в ліс, але літаки кружляли і не покидали ту ділянку дороги і тих, хто розбігся по лісу. Перелякана повернулась і лягла під машину, як казала: молилась усім святим, аби вижити... Отримала контузію. На фронт не потрапила, переконала лікарів у болях в спині. Всю ІІ світову війну пропрацювала завскладом десь за Уралом. Не захотіла повертатися до себе в Ржев, а лише туди, де проходила практику - на Житомирщину. Роботу знайшла в Житомирі, так само - завскладом. У ті молоді роки навіть зробила світлину, як казала: "своєї мрії": одягненою в українську вишиванку. Одружилась на українцеві. Почала жити в його родині. На старість років якось мені зізналась: "Лише зараз збагнула, що для цієї сім'ї я була чужинкою, але вони мене прийняли й ніколи не говорили, що я якась не така - не їхня, а могли б...". Отож, фактор того, що в сім'ї звучала російська, а не українська - це однозначно походить від неї. Саме їй залежало питання освіти для дітей (в родині вона єдина мала диплом і часом любила пригадати: "Без бумажкі ти букашка, а з бумажкой - человєк"), а вона вже за радянських часів викладалась російською. Цікавий факт: після ІІ світової війни переїхала в Житомир її сестра, хотіла знайти роботу друкарки, але друкарських машинок із російськими літерами ніде не було - все післявоєнне діловодство провадилось українською мовою, довелось на пів ставки оформлятися вихователькою в дитсадочок. Слухаючи такі історії я дивувався: як справно радянська влада за 50 років змогла зрустфікувати рідне місто? Не виключаю і міграційний приклад моєї бабусі, як такої, для якої, можливо, десь і заохотили жити та працювати в Україні. Мала чотирьох дітей. В школі лише мій батько, як перша дитина, був відсторонений від вивчення української мови, з аргументаціями: заїкання (дитяча твравма після зустрічі зі собакою) та її російське походження, хоча іронія в тому, що саме він найбільше прожив і присвятив своє життя Україні, а на старість почав старатися спілкуватися українською. Маленький "зсув" мій батько мав на початку 90-х: наслухавшись "Голосу Америки" та перейнявшись політичними настроями "Народного Руху", підвипивши на свято сам міг ініціювати розмову українською... (Не останні ролі відігравали відрядження до західної України: там він бачив сім'ї, в яких на видному місці були портрет Т.Шевченка в рушниках і прапор нашої держави). В ті часи відчутно почали відчуватися розшарування настроїв у суспільстві - примітно почали відчуватися прагнення до свободи слова, нових знань, яких всеж-таки було замало.
Найбільш гостро питання національної свідомости я відчув, коли бабуся прийшла зі школи та спробувала описати слова директорки щодо певної сварки з неслухняним учнем - зокрема, моїм однокласником. Не знаю чому не батьки, а вона була свідком такої розмови. Правдоподібно, саме вона могла оцінити цей діалог. Отже, директорка, вичитуючи учня, раптом каже: "Та ти турок!" А він відповідає: "Я не турок, я татарин!". До того моменту я ніколи не замислювався: хто в моєму класі якої національности? Для мене всі учні були українцями, можливо тому, що з проголошенням незалежности України (або ж ще "напередодні" - за часів перебудови), всі себе ідентифікували саме так. Ніхто не розповідав про родичів у росії чи якомусь іншому краї, як на просторі радянського союзу, так і поза його межами. Всі діти були максимально регіональними та місцевими як за духом, так і за розмовами. А в цьому році (2026) спілкувався з татарином із Узбекистану, який, почувши цю історію, одразу пояснив, що мій однокласник був не кримським татарином (особисто ніколи з ним на цю тему не спілкувався, аби стверджувати), а саме казанським, адже тільки вони акцентують на цьому увагу інших, а в родині ще з малечку, навівши свій приклад, навіть виростаючи в Узбекистані, його батьки наголошували, що "ти - татарин", із чіткім роз'ясненням свого походження.
Колись на Житомирщині буквально мешкали татари. Історики в ті часи навіть описували їх спосіб проживання, компактні поселення ще на той час кочового народу. Але з часом вони асимілювалися. Сучасні історики знаходять топонімічні назви, що нагадують їхнє тут перебування. Зокрема в районі міста Житомир - на Мальованці або село Озерянка, колись Велика Татаринівка.
Також Житомир і Житомирщина славляться великою польською громадою. Однозначним об'єднавчим інститутом для цієї національної меншини є костьол. Ще з дитинства пам'ятаю, коли за датами розрізняли святкування православних і католицьких свят, наприклад, так не казали, а можна було почути "На Різдво православне чи польське?" У побутовій мові існували поодинокі елементи польської мови, наприклад, у приказці: "Що не бардзо, то не добре". У більшою мірою русифікованому місті Житомир, де на заводах боялись виявити своє сільське походження і всі старались говорити "па-гарадскому", узагалі не відчувалось, що хтось не лише є українцем, але й поляком, євреєм чи німцем, яких за нетипово слов'янські прізвища також приписували до євреїв. Що казати за інші національності? Інакше ситуація виглядала на селі, де існували поселення з переважною більшістю польського населення. (Тут варто заглибитись ув історію: Житомирщина після І світової війни, як Волинська губернія, була поділена на польську та радянську держави. Були села, де в школах викладали польською мовою (перші класи: читання, писання та рахування), отже ще донедавна бабусі могли розповідати своїм внукам, як ходили до таких шкіл та читали в костьолах молитви польською мовою. Коли була така можливість, деякі родини переселялись до Польщі добровільно. Фактично "операція Вісла" (примусове переселення до Польщі) Житомирщину не зачепила). Хоча в побуті спілкувалися українською, літургійні пісні, молитви та обряди знали лише по-польськи. Такі традиції були максимально родинними та не виявлялись у світському житті, тим більше, що в радянські часи показова релігійність навіть переслідувалась. В житті - це були такі ж радянські люди, що ходять на заводи, працюють на землі, назовні роблять не винятково те саме, що й інші.
Такими були сусіди по приватному сектору біля родинного дому, поділеному на дві частини дідуся і бабусі по батьковій лінії та окремо - моїх батьків. Лише імена тих сусідів, які лунали, для мене звучали незвично, адже таких не було серед дітей у школі, в якій вчився: Цезя, Ядзя, Тадеуш, Теодор, Фелікс... Не всі й згадаю, адже для дитини - це було старше за мене на два покоління.
У Житомирі є давнє польське кладовище, а на іншому (на Мар'янівці), на якому поховані мої дідусь Олексій і бабуся Марія та інша старша рідня, існує частина, оточена могилами поляків. На цьому зауважувалось не раз, коли наближались "могилки" (відвідування померлих протягом наступного тижня, переважно у вихідні, після Великодня), адже решта могил вже були доглянуті та провідані, як казали: "після польської Пасхи". Отже, лише так, для мене, як для дитини, відчувався фактор польських традицій, який був і залишається невід'ємним обличчям Житомирського регіону.
Для моєї родини, в якій виріс, не було буквально таких близьких знайомих, про яких я знав, що вони ходять до костьолу та дотримуються якихось інших свят, аніж ми. (До слова: моя батьківська родина за рядянських часів не належала до віруючих, що бачили хоч якийсь сенс піти до церкви та умовно посвятити паску. Це робили бабусі, навіть не дідусі). Відмінний прояв релігійности мав один сусід, якого батько називав "казначем" у костьолі. Ця людина справно відвідувала храм та "підпрацьовувала" там зборами пожертв.
Колись, за часів навчання мого батька, ще зі шкільних років, на заохочення вчителів діти писали листи до однолітків інших країн, де вивчалась російська мова. Ті діти відписували також російською, покращуючи свої знання і вміння у спілкуванні "мовою пролетаріату". Так мій батько списувася з дівчиною з Польщі та якийсь час вів це спілкування, поки не познайомились ближче, коли вже і в нього і в неї були створені сім'ї. Тоді з Польщі вирішила та родина приїхати до нас в гості. З розповідей знаю, що спілкувались зі згаданим "казначеєм" польською мовою. Отже, припускаю, хоча поодиноко, але польська могла існувати в деяких сім'ях.
Любов не обирає національність. Так, одружившись зі своєю дружиною, все більше пізнавав нові історії та звичаї її родини, яка також виявилась польською. Там всі ходили до костьолу. В дитинстві дружина вивчила за бабцею молитви польською мовою, такими їх пам'ятає донині. Життя закрутилось так, що в нашу родину почало все більше просочуватись польської культури, зокрема: через вивчення мови, першої моєї поїздки до Польщі в 2010 році з паломниками від костьолу (тоді я цю поїздку сприймав, як туристичну), а в 2017 році - до праці, у подальші роки - знайомсвтво через роботу з польськими містами та звичаями (не так традиційно-народницькими, а світоглядними). Дружина також мала окремі інтеграційні поїздки через свою наукову діяльність.
Ще перед поїздкою до Польщі польська мова лунала і на обласній літературній студії ім. Бориса Тена, до якої дось із 1997 року я ходив регулярно. Тодішній голова студії за громадською сумісністю й голова спілки поляків на Житомирщині Валентин Грабовський зачитував деякі твори і перекладав з польської, запрошував людей, хто її знав. Так само польська лунала й на засіданнях спілки поляків, тоді я її практично не розумів. Житомирське телебачення робило окремі передачі про цю меншину, навіть пускали окремі польськомовні етери. Спілка випускала безкоштовну газету, на яку також був підписаний і завдяки якій польська також ставала частиною пізнання малознайомої доя мене культури.
У 2020 році я з родиною переїжджаємо до Польщі. Не останню роль зіграв коронавірус, який змінив триб праці, логістику між країнами. Так часи змін у світі відкрило для нас нові можливості. Донька поступила в художній ліцей у Катовіцах (закінчила в Ґлівіцах), син перевівся до польської школи, а дружина знайшла іншу роботу, нехай і тимчасову, але за відносно короткий час опанувавши на високому рівні польську (не останню роль відіграв зв'язок з родинними традиціями), почала працювати за фахом. З початком повномасштабної війни росії проти України, вже почала вчити польській мові біженців з України.
Багато українців виїхало, але й багато хто не зміг повернутися до роботи в Польщі, зокрема чоловіки (реальний досвід з фірми, на якій працюю). До Польщі почали приїжджати громадяни інших країн: тут вже були грузини та білоруси, але з'явились індуси, узбеки, туркмени, філіпінці та інші народності. Зараз моє коло спілкування не лише поляки, але люди з більшим національним різномаїттям, тим більше, коли моя фірма відряджає мене за кордон Польщі в глиб західної Європи. Тут досягаєш такого рівня сприйняття, що не так важливо ким ти є за національнісю - всі стають частиною багатонаціональної європейської культури. Як поляки кажуть: "głównie liczy się praca!". А з рештою, маєш дотримуватися спільних правил у цій великій "європейській родині". Також ніхто не скаже, що ти тут ніхто і звуть тебе ніяк, адже мірилом такого перебування (pobytu) є легалізація через працю. З напливом українців до Польщі, хоча багато хто поїхав далі в глиб Європи, поляки на п'ятому році повномасштабного вторгнення росії проти України почали побоюватися, що українці почнуть "піднімати голову" і "заявляти про свої права", але так чи приблизно так лише думає половина суспільства, як на то вказує статистика (2026 р.) - але це лише підкреслює, що ми інші народи, що не так разюче маємо різну культуру, як відмінний погляд на історію і це лише тому, що політично комусь вигідно щось недоговорювати, підкреслювати одні аспекти, а відмітати інші.
Наприкінці 80-х в Житомирі з'явилися північнокорейські студенти. Вони вчилися в політехнічному інституті. Саме тоді в українській кулінарії з'явилась нова страва: корейська морковка. Саме вони почали їх продукувати і продавати на базарах. Всіх дивувала тоненька нарізка та незвичний смак, а саме кореандру, про який давно знала кавказська кухня. Ще зі здобуттям Україною незалежності я бачив цих молодих корейців на вулицях міста, дехто навіть пробував відкривати бізнес, який ставав успішним. Їхні обличчя цілком пасували азійським брендам, незалежно від походження, таким як Fujifilm, Samsung, Toyota тощо.
Якось до дому батьків прийшла дівчина азійської зовнішности з кимось із наших. Сказали батькам, що хочуть вручити сертифікат "для найкращої та взірцевої родини". Це доволі улестило їх спільне его. Прийшли того ж дня надвечір у гості, батьки накрили солодкий стіл, а вони вручили сертифікат. Там зазначалося, що це організація, без прямої вказівки на релігійність, з головою на чолі на ім'я Мун. Лише тоді довідалися, що в світі існує таке віросповідання, як мунізм, в основі якої лежить родина. На тому історія із ними завершилась.
Житомир не оминали делегації з Японії, представники від японського народу, що приїжджали, збирали у себе в громаді гроші та тривалий час через Фонд Чорнобиль-Тюбу» (м. Нагоя) допомагали постраждалим від ЧАЕС в Народичах. Великий вклад у ці міжнаціональні стосунки вніс голова Обласної спілки журналістів Володимир Киричанський. Існували й інші програми від японців.
На початку 90-х до України на базари почали заїжджати поляки. Найбільшою екзотикою від них були жуйки "Turbo" та інші незвичні солодощі. За пару років вже українці почали "човнокувати" до Польщі та інших країн колишнього "Варшавського договору". Так мій батько експериментально раз поїхав до Югославії, а мати раз - до Румунії.
З кожним роком ставало цікавіше і цікавіше.
Війна в 90-ті між Вірменією та Азербайджаном спричинила міграцію цих народностей до України, зокрема молодих хлопців, що тікали від війни та сім'ї, що зазнавали утисків. Таким чином з певними вірменами довелось познайомитися трохи ближче: на той час певна група хлопців орендувала невеликий будиночок у моєї бабусі (по мамі), один з них навіть пробував заочно засвататися до моєї сестри (на той час вона вчилася в Харкові), яка від цього була не в захваті, адже це виглядало, як воля нашого батька. Загалом вони продавали чай, пакуючи в популярні упаковки, видаючи його за Цейлонський, а згодом робили взуття, як казав мій двоюрідний брат, який у них працював, не гірше за брендовані, які до нас на той час могли трапляти. Згодом вірмен все більше ставало на базарі, завозили від себе їхню для нас екзотику: лимони, хурму, апельсини та мандарини.
У перших класах школи пропонувалось домашнє завдання з малювання, тема "Миру - мир". Моя сестра допомогла мені намалювати планету, на якій стоять чотири раси світу: біло-, жовто-, "червоно-", чорношкірі діти. Якість малюнку була відчутно краща за інших однокласників. Мабуть, це і була вершина дитячого розуміння про інші народи нашої планети. Хоча в старших класах десь на стіні висів узагальнюючий плакат про інші народи СРСР: дівчата та хлопці в своїх національних костюмах та радянські герби і прапори інших республік - це було для нас наступним розумінням про можливі національності, розуміння яких цим і обмежувалось. Трохи кумедно, але плакатна агітація для мене в початкових класах була пов'язана з тим, що наш клас постійно займав авдиторію з біології, на всю стіну якої висіло зображення певного етапу еволюції у вигляді динозаврів та водяних створінь.
Лише в дорослому віці я міг більше побачити та зрозуміти відмінності між національностями. Зрозумів, що завдаки залізничній логістиці до Житомира могли приїжджати з далеких куточків Радянського союзу. Якось, коли я працював на картонній фабриці, до нас приїхав азербайджанець, який співпрацював з тодійшньою паперовою фабрикою (так вона називалась), навіть знайшов у нашому відділі продажів давню колежанку, яка з легкістю відшукала виписки співпраці ще з тих далеких часів, зокрема і його птахофабрики в Азербайджані.
У сучасному Європейському союзі, на одному з моїх прикладів, я, як українець, працюючи з поляком на польській фабриці з німецькими інвестиціями, трапляю до бригадира з Аргентини, якого затруднила виконавча фірма з Туреччини для лінії нових роботів, виготовлених в Японії, що робитиме продукцію для країн Європи та за її межами, в залежності від логістики.
Назва цього начебто довгого есе: "Національна свідомість". Ми можемо багато говорити про патріотизм, але неуникним є міжкультурний діалог і спілкування. Кожен, хто ідентифікує себе з певним народом має берегти свою пам'ять, що я і постарався зробити, і примножувати новий досвід, але максимально робоячи його позитивним. Культури можуть різнитися в кухнях, сімейних традиціях, віруваннях, але в світському спілкуванні, особливо в капіталістичному трибі існування, часто вони нівелюються певною вартістю, набуваючи міжнаціонального вигляду: досить подивитися на товари виготовлені та привезені з Китаю. Чи варта чогось особливого ерзац-копія Ейфелевої вежі, що виготовлена не у Франції? Коли їдеш до будь-якої країни Європи, знаходиш ті самі товари, а гарний сувенір - ще варто пошукати. Однозначно можна знайти в магазинах, що спеціалізуються на антикваріатах. А де знайти те, що відображає "твою" країну сьогодні? Так вкотре я натикався на начебто місцевий продукт, але з написом "Made in China". Унікальними залишаються мова, пісня, мистецтво, кухня, деякі традиції в побуті. Сучасний світ, доведений до глобалізації, вже боїться цього і розвертається в сторону певного націналізму. В політиці це виглядає загрозливо, але завжди є свої максимуми, де після піку наступає падіння і переорієнтація. На краще чи ні, але життя синусоїди так ніхто і ніколи не скасує. Що має статися - те стане, а рівень критичного бол зробить свою корекцію, е мозок спродукує нову відповідь. Національна свідомість - це не лише ось вузьке, як причетність до однієї ілентичности, а це щось більше, як сказав один поляк, чиї діти ивуть в інших країнах Європи: "Я себе називаю не просто поляком, а більше: я європеєць", але цю думку я почув від нього ще в 2018 році. У 2026 році інший поляк, спостерігаючи за міграційними процесами в Європі, вже боїться втратити свою ідентичність. Чого прагнемо і чого боїмося ми? - чи не просто: ніким невідомого майбутнього?..
© Олег Левченко, червень 2026 р.
