Місія життя

Можливо, місія життя не лише зрозуміти себе, а спробувати зрозуміти ближнього, тих, кого посилає нам доля. Це і є одна з вершин пізнання, як причинно-наслідкових процесів у цілому світі. Наприклад, ми не завжди розуміємо батьків, їхні вчинки по відношенню до дітей. Нас постійно розділяють ціннісні судження, пошуки до різних гармоній. Кожен діє за своїми шаблонами і вони не співпадають, як неузгоджені коліщатка одного механізму. Світ міняється, а старшим людям хочеться жити за перевіреними правилами, а молодим - діяти за вимогами часу. Нас всіх розділяють ріки поглядів. Просто треба навчитися жити кожному на своїх берегах і не забувати, що нас єднає плин стихії, яка може змести один з берегів на шляху до майбутнього.

Щось більше, аніж просто слова

Будова. Багатонаціональна співпраця. Підходить румун і щось голосно каже до того, хто стоїть на високій конструкції. Чи земляк мав його почути, чи поляк - не ясно. Він бачить, що його не почули, перекрикує загальний шум, потім жестом показує "подзвонити", бачить, що його зрозуміли, показує "ок" і йде. Тієї миті я осягнув, що мовлення недосконале, воно слугує лише для спілкування на коротких відстанях, а різні технології, такі як зв'язок, не просто спрощують наше життя, а привчають (узалежнюють) людину не чути щось більше, не помічати "тишу", мінливість наповнену мислеобразами. Здобуваючи одне в технологіях, ми атрофуємо власне вміння від-чувати над-можливе. Втікаючи від себе, нові технології, як костури, поки не дають тілу й душі сповзти долу. Як один із прикладів, у цьому ж контексті, мультімедія "створена" для того, щоб "віддалити" нас від реальної (видимої наживо) дійсності. Ми все менше осягаємо глибини свідомості, а все більше накопичуємось тілесними втіхами. Після чого з'являється відчуття розчарування (ошуканості), спустошення (депресії), неповноцінності (незатребуваності). Аби не перекреслити сказаним новітні досягнення людства, варто додати, що безмір технологій дозволяють розширювати можливості, розвивати себе різнобічно, усупереч тяглості людської психіки "западати на щось одне", "рухатись по зачарованому колу". Так стається від нашої душевної бідності й небажання пізнавати світ у всій своїй різноманітності. Не забуваймо старі істини, коли все: "добре - в міру", "пізнається в порівнянні", а "світ (на чомусь одному) не зійшовся клином".

Чи хотіли б повторити досвід?

Цікаво дивитися на певні речі крізь призму минулого, вибудовуючи вектор дій у майбутньому. Певні речі я б поділив на важливі (такі, що справили враження і залишають у пам'яті свій слід, з ними легко встановлюємо асоціативні паралелі; так би мовити: вони завжди у нас "під рукою"), звичайні (такі речі згадувані, але не мають сильного смислового навантаження - буденні), молопримітні (такі, які важко згадати, до таких речей можна віднести слова: "наче бачив", "щось мені в тому знайоме" - не залишають по собі виразний слід, свого роду, інформаційне сміття). Отже, тепер варто проаналізувати, які речі були важливими, звичайними та малопримітними, і провести крізь них вектор з минулого в майбутнє: чи хотіли б ви повторити той досвід?

Успіх поза межами знань

Світ помінявся. Тепер авторитетами не є люди на держслужбі, вчителі, військові, люди мистецтва, певної культури. Вони не можуть порівнятися зі статками тих, хто править людьми або ж фінансами. Молодій людині, шукаючи ідеали, доводиться обирати не людей знань, а людей досягнень, які у свою чергу починають насаджувати свої правила, виставляти свої норми досягнення успіху, направляючи свіжу енергію не завжди на розвиток, як на службу певним принципам, узалежненим від вимог часу.

Олег Левченко. Очі (вірш)

 ці
очі
оці
   н
  і
 ц
   не
оцінити

 це
  вміти
оком
   мі
     ти
     ти

   на
око
     т
    а
   н
  о
 к
 кола
   лади
     ти

20 лютого 2019 р.

Дід Олексій. Історія друга

Коли я вчився в школі, була традиція на 9 травня відвідувати з квітами ветеранів ІІ світової війни. Образ ветерана віку мого діда формував логічне питання: а розкажи-но, діду, про війну? В теплу пору року дід любив відпочивати у літньовці, слухав радіо, і тоді, відриваючись від прослуховування, казав, що якось розповість. Це "якось" було не раз. Врешті, дід мені так нічого і не повідав. Втеча у свою реальність змушувала його уникати незручних запитань. Такому малому, як я, поготів.
По поверненню в Україну дідові довелось відслужити в армії обов'язкову службу. Мав нагоду при навчаннях засадити в болото танк, який не мав право покидати. Щоб витягти армійське майно, тривалий час перебував по пояс у воді. Ця служба співпала з одруженням. Супутницею життя стала Марія, родом зі Ржева (Росія), за фахом - технолог льонопереробки.

Марія Василівна Левченко 

(дів. Синицина), 

дружина Олексія

На питання родичів: чому довго не мають дітей? Грішили на той інцидент з танком. Лікарі казали, що перешкод для народження дітей немає. На четвертому році спільного життя народився мій батько. Назвали Георгієм. За рік народився Володимир. Відчувши себе батьком двох синів, Олексій мріяв вже про третього.

Сини Олексія та Марії: 

Георгій і Володимир

Так і говорив словами з пісні: будуть "Три танкісти, три веселих друга..." (кінофільм "Трактористи", 1939). У мене в дитинстві ця дідова мрія асоціювалась з репродукцією художника Василя Перова "Мисливці на привалі", що висів у згаданій літньовці.

(На світлині зліва-направо

 брати роду Левченків: 

Григорій, Олексій, Борис)

Коли Марію повезли народжувати третю дитину... Так от, ця історія стала частиною сімейних переказів.
Випало долі, що свідком пошуку Олексієм породіль пологового будинку по вивішеному списку стала одна знайома родини. Ощасливлений батько, одразу зобачивши прізвище Левченко, а в графі народжених - син, сповнений тріумфу, неприємно був спинений голосом зі спини: "дивись на ініціали!"... Коли пішов далі по списку і знайшов відповідне М.В. - дівчинка, дівчинка... Виматюкався, розвернувся і пішов, так і не забравши жінку з немовлятами до дому. Більше дітей Марія не хотіла... Колись велике прагнення мати дітей справдилось, решта мрій впиралась у тодішню повоєнну скруту. Сім'я жила на одну зарплату Олексія, Марія поралась з малими дітьми та з господарством.

Діти Олексія і Марії:

Георгій, Володимир, Олена, Надія

Не достатньо зрозуміти цілісність образу діда Олексія, якщо не описати деякі його звички та вподобання. Дід мав пару класів освіти, хоча писав чотири, на відміну від жінки, що закінчила єдиний в ті часи технікум з льонарства. Чому так? Дівчина "з перспективою" мала більше шансів стати обраницею, коли переважна більшість чоловічого населення не повернулася з війни. Щоб у питанні статусів поставити знак рівнозначності, Олексієва мама казала, що "Освіта - то дурне!" (переказане зі слів Марії). Мабуть, така реакція ще була на Маріїного батька - Василя, якого варто коротко згадати.

Василь Синицин - батько Марії.

Світлина: 1962 р.

На схилі літ він перейнявся "пошуком істини", записавшись до ленінської бібліотеки, носив до дому багато книг і читав безліч революційної, партійної та атеїстичної літератури. Можливо, дивлячись на таку сумнівність "освіти" й могла відповідно мовити Олексієва мати. Додам, що Василь так і не знайшов у радянській атеїстичній ідеології істини, перед смертю уві сні він побачив образ Діви Марії, після чого, попросив до себе священника, аби висповідатися.

Зліва-направо: Олексієва сестра Віра,

мати Ганна, сам Олексій, ?

Як писав вище (див. Дід Олексій. Історія перша), Олексій був самоуком, якого тягло не в книги, а в техніку, більше проявляв себе в господарюванні, аніж у діловій сфері - піти й домовитись. Цю функцію в родині виконувала жінка. Наприклад, якось повів Олексій до бичка корову, вийшов з двору, по дорозі зустрів школярів, які висловили саркастичну пропозицію... у ту ж мить розвернувся і повів її назад додому, зарікаючись коли-небудь водити до бичка, переклавши цю місію на жінку.  Не сказати, що дід був скромним у своїх домаганнях. Головною тезою життя було: "У господаря має бути все!" Тому максимально старався мати в господарстві те, що було за новинку, або ж не пасти задніх поміж інших хазяїв. Прикладом тому був перший телевізор "КВН" який з'явився на нашому провулку та з поміж найближчих сусідів. Так, що багато хто, зокрема сусідські діти, збиралися в Олексієвій хаті, аби подивитися "радіо, яке показує". У ті часи подібну техніку треба було обслуговувати кожного місяця. Інтерес першого сина Георгія (мого батька) й визначило його майбутню професію: навчившись, став телемайстром.

Справа-наліво сини Олексія та Марії: 

Георгій (мій батько) та Володимир

Аби виразити свою роль у родині, в Олексія була ще одна приказка: "Хата без води, як без хазяїна!" На кожен день, перед тим, як іти на роботу, у нього були завдання усім членам родини. Наприклад, синам порубати дрова, донькам - їх поскладати. Ті завдання, які давались жінці, Марія (з її слів) робила на свій лад. Головне, щоб наприкінець дня все було зроблене! Цю ж звичку перейняв і старший син (суджу з власного досвіду).

Зліва-направо: Надія, Володимир, 

Марія, Георгій, Олена

Хоча я не пам'ятаю дідової мови, але вважаю, що Олексій говорив суржиком, на те вплинули: україномовність родини, з якої виріс, і російськомовність дружини. Міг посперечатися, що горобець і воробей - це різні пташки.
Як сердився - матюкався. Багато курив. Улюбленими цигарками була "Прима" без фільтру.
Любив порядок - яскраву рису, підсилену замолоду "примусовою роботою" на бауера (див. Дід Олексій. Історія перша). Забезпечував велике господарство: корова, пару свиней, кури, індики, навіть були овечки. Вже при моїй пам'яті обмежувались курами. Так от, на вихідні любив набрати жменю ще теплих яєць, нишком від жінки пропустити міцної і ними запити.
Дід з бабцею були несамовитими грибниками. Виїхавши машиною на день, могли назбирати грибів стільки, що чистити доводилось до наступного ранку. Навіть особисто пам'ятаю такі виїзди, коли ще сонце не починало прозирати з-за обрію, як вже мої батьки будили мене в дорогу. Так, мені малому важко було просинатися у ті безпросвітні хвилини... Але все поверталось цікавими блуканнями по лісу і вивченням грибного царства. З розповідей знав, що в діда завжди видається знаходити грибні місця. Одного разу цікаво мені було піти за ним слідом. Тоді дід сміливо відірвався від решти колективу й покрокував швидким темпом кудись углиб високих сосен. Пам'ятаю, як я його догнав, як того разу дійшли разом до межі, де візуально за деревами починалось поле, залите сонячним світлом. Начебто тоді дід сказав, що тут не варто щось шукати, а може просто промовчав і ми покрокували назад, аби їхати далі, до нових місць.

Січень 2018 р., лютий 2019 р.

Початок:
Дід Олексій. Історія перша / Режим доступу https://olehlevchenkothinks.blogspot.com/2018/01/blog-post.html?m=1

Бути кращим?

Оцінки, оцінювання, бали, бонуси, зарплата, гонорар, диплом, грамота, "потиснути руку", "поплескати по плечу"... "дати піддупника"... все прищеплюється зі школи. Виростає людина, яка не намагається бути собою, а намагається вгодити іншим: бути кращим, мати авторитет, комусь сподобатися, хотіти як і всі, не бути "лузером", світ сприймати за певними усталеними тут і зараз шаблонами. Така людина привчається оцінювати і бути оцінюваним не лише вчителями, але й друзями, тим самим накладаючі аналогічні лекала на інших, не відступаючи від суспільства. У кожного свій шлях і ніхто краще не порадить того розвитку, аніж сам! У дерев немає приписів, як вони мають жити!.. Таке враження, що людство за останнє сторіччя зробило стільки шкоди в пануванні над чужими ресурсами, що тим не виміряти усі тисячоліття, коли воно жило в гармонійному темпі шанування себе, ближнього, Роду, ПраРоду, ПриРоди - колообігу, коли ми повертаємось до себе. Крізь чуже оцінювання проростає неміч.

Все живе прагне світла

Бог дає знання, мудрість, спокій, сили, любов. Із ними ми йдемо в цей світ, аби його освітити радістю життя. Тим користуються трутні, природа яких споживати. Але вони не знають достеменно, що пожираючи світло, вони стають світліше. Навіть чорна фарба вицвітає на сонці.