Ми не праві, ми щораз помиляємось

У дитинстві ми вчились, вчимось і зараз. З малечку слухали, повторювали сказане, приймали все на віру. На якомусь ранньому етапі ми не розрізняли відтінків між: що добре, а що погано. Тут ми покладались на ствердні відповіді старших. Адже відомо, що дитина не в силах аналітично мислити, у дитини краще вдається запам'ятовування. Були такими собі "мушками-повторюшками". Потім виростали і самі робили висновки, спираючись на власні спостереження. Вони вже могли різнитися з думкою старших. У юнацькому віці приходило переконання, що старші помиляються. З'являлось відчуття, що світ, в якому ми живемо, можна перетворити під себе, а не жити під якісь вже існуючі закони, які нам нав'язували з дитинства. Починали витворювати свою дійсність, свої правила поведінки та норми прийняття. Щось міняли, щось не вдавалось. Минав час і приходило розуміння, що світ не тільки те, що ми бачимо і відчуваємо. Щось у цьому світі не вкладається в наше розуміння, щось виходить за межі нашого сприйняття, комусь щось вдається ліпше, в чомусь і ти не гірший за інших, а все так різниться... І раптом осяяння: "А чого саме моя думка важливіша за іншу?" Так наступає мить, коли ми собі кажемо: "Я не розумію світ, можливо, трохи ліпше розумію себе... Схоже, що я помиляюсь." Тут настає кульмінація еволюції розуму: від тієї миті, коли ми все приймали на віру, до миті, коли ми все починаємо ставити під сумнів і починаємо шукати власну правду, якою б вона не була. 

Тут хочеться згадати цитату французького композитора Шарля Франсуа Гуно: "Коли мені було двадцять років, я визнавав тільки самого себе. У тридцять років говорив: «Я і Моцарт», в сорок: «Моцарт і Я», а тепер я говорю лише: «Моцарт»."

P.S. А хтось так і не виростає навіть з того "Я"... "Я і Моцарт"...