Є такі речі, які ми у власному житті не обираємо, наприклад: ІМ'Я

До цієї думки я дійшов на прикладі усвідомлення власного імені. Коли в момент знайомства називав власне ім'я, виявляв, що мене запам'ятовували зовсім інакше, і при черговій зустрічі, найчастіше був я чомусь Ігорем. Спочатку я ображався, а потім - ні. Це наштовхнуло мене на думку, що імена мають своє обличчя та характер, навіть мав нагоду прочитати таку книжку. Якось я робив одну з перших у своєму житті презентацій, був його ініціатором, знав усіх запрошених мною на пам'ять, кожному надавав слово, і тут трапилась неприємність: під кінець багатьох виступів я забув на ім'я чергового автора, а точніше - авторку , прізвище згадав, а ім'я забув. Знав і забув, назвав її на ім'я з яким вона засоціювалась тої миті. Вона не захотіла виступати, акуратно "віднікалась", під кінець заходу натякнула, що дуже любить своє ім'я, яке зволів забути. Це був важливий досвід. Так - вона образилась, так - вона дівчина, і цей виподок однозначно її зачепив, хоча можу навести інші приклади, де дівчата лише сміялися з того, що я плутав або забував їхні імена.

До чого цей монолог? У власному житті є речі, до яких належить і власне ім'я, поява яких залежить не від нас. Власне ім'я це шана не нам, а нашим батькам, які захотіли нас назвати такими, якими ми маємо бути (запам'ятовуватися/асоціюватися) для інших. Зрозумів і щодо себе: навіщо мені ображатися на когось, щодо того, що мене хтось назвав, приміром, Ігорем? Мене, мої батьки могли назвати як завгодно. Тим більше, я міг би народитися в іншій країні, у мене могла б бути інша мова спілкування, інша культура і вподобання, інша школа, гуртки, у мене могли б бути зовсім інші інтереси. Я міг би бути іншим. Як висновок, кожна образа, якщо поміркувати, може видаватися смішною, а тими, ким ми є, багато в чому залежить не від нас... або ж ми тільки думаємо, що від нас.