Пам'ятаю, як малим у радянські часи доводилось ходити з матір'ю на базар.
Одного разу вистояли в незнайомому магазині чергу, щоб купити родзинки. Було два вибори: з кісточкою і без неї. Мати чомусь вибрала з кісточкою. Вдома, коли їв ті родзинки в якійсь свіжозготовленій булочці, безперервно випльовував ті кісточки, що видавалися мало не в пів розміру однієї родзинки. У такі моменти мене відвідували дві думки: краще б мати купила родзинки без кісточок, або ж ці булочки були без родзинок.
Іншим разом мати купила якісь мало не екзотичні на той час фрукти: персики, можливо, ранні абрикоси. Запропонувала їх скоштувати прямо на базарі. Я не відмовився. Запам'яталося, як колами обходили великий, як на мене малого, міський базар і шукали воду, аби помити фрукти. Знайшли якийсь дивний краник, з якого багато хто підбирав її для технічних потреб. Помили, поїли. Більше на вулиці нічого так дивно не споживали.
Найбільше здивувало у критому м'ясному павільйоні наявність другого поверху, на якому продавали... ні не овочі та фрукти, а уживані речі, традиційною на той час мовою: там був комісійний магазин. Можна лише уявити: літо, відповідні запахи свіжого м'яса, що піднімаються під склепіння павільйону, до якого піднімаємось бетонованими сходинками, а там магазин, в якому стоять старомодні чоботи з грубим каблуком, який, як виявилось, нікого не цікавить, лише мене, як уперше зобачена диковинка, адже наступного разу стояли, якщо не такі ж, то такі ж самі, самотні, вульгарні й дивні, як на мене, водночас.
Базар - це таке місце, де можна зустріти багато знайомих. У моєму випадку, будучи дитиною, знайомих зустрічала мати і, таке складалось враження, це було найкращою нагодою для всіляких довгих розмов. Згадую цей давній стан знудження, коли і зараз бачу на вулиці якусь дитину, яка крутиться біля одного з батьків і від нудоти не знає куди подітися. Образ сповнює різноцентричні бажання: дорослий тримає дитину за руку, аби не втекла, дитина з часом тягне за ту ж руку, щоб врешті припинити нецікаву для неї розмову дорослих.
Так склалося, що в дорослому віці, за родом діяльности раз у тиждень відвідував той самий базар. По факту і раніше доводилось туди ходити на поодинокі закупи. Він справді є великим, що з першого візиту в ньому можна й заблукати та вийти на іншу вулицю. М'ясний павільйон залишився без змін, навіть гранітні столи, таке враження, не підлягали з часом будь-якій заміні. Отже, щоб не вдаватися в подробиці, це той самий світ, в якому правлять попит і пропозиція. Так, асортимент товарів збільшився врази, а традиції вибору, спекуляції, махлювання на якости товару, його ціні та вибору не змінилися взагалі. Одного разу купував з дружиною, яка була вагітною, якісь фрукти, може, диню. Позірно оцінював, чи продавчиня не махлює на вагах. Зваживши і порахувавши вартість, її озвучила. Тієї миті щось прокоментував, проявивши підозрілість. На що продавчиня наче з кілочка відповіла: вас би обдурила, якби ви були самі, а вашу вагітну дружину - ні!
У ті ж часи, коли по роду діяльности мав дотичність до базару, шукав якесь розв'язання проблеми. Одна жіночка навела цікаву тезу, яка осіла доволі показово у моїй пам'яті: "За спитати, в очі не плюють". Отже, геть сумніви в сторону!
Взагалі до будь-якої форми базару я не маю симпатій. Навіть супермаркети, що на свята перетворюються в згромадження мисливців за своєю здобиччю, створюючи натовп і ажіотаж, у мене викликають відразу. Дивно описувати теми, до яких не маєш особливого захоплення, лише спрацьовує інтерес до аналізу давнього, майже призабутого досвіду.
Якось, спілкуючись з власницею і в той же час продавчинею (форма малого ФОП), завів мову за крадіжки на базарі. Вона ж звернула увагу на чоловіків, що кладуть свої гаманці в задню кишеню. Скільки вже в історії не було чужих прикладів, як саме з тієї кишені уміло виймають злодії гаманці, так і до сих пір чужий досвід нічому не навчає. (Згадується моя давня теза, що людина не може навчитися лише на чужому досвіді, вона мусить мати свій досвід "пальців у розетку"). Зауважила, як щодня бачить одних і тих самих крадіїв і різноманітних чоловіків з гаманцями на дупі, яких уміло позбуваються в такому дохідному місці. Пропонувала постояти один день біля неї і на власні очі побачити злочинців та їхніх жертв. Ясно, що в мене не було стільки часу, аби моя цікавість перемогла бажання відпрацювати свій робочий день.
Підозрілих людей я побачив у Варшаві, коли з колегою повертався до України і мали в запасі з кілька годин часу протинятися поміж людьми, позазирати в магазинчики. Якоїсь миті колега звернув мою увагу на чоловіка в капелюсі, який час від часу підходить до місця збереження багажу і на певній відстані стоїть незрушно і дивиться на чергу. Поспостерігавши уважніше, примітили, що простоявши так з п'ятнадцять-двадцять хвилин, його замінює інший. Ми так і подумали: достатньо малою групою вистояти день і витягти в когось гаманця, щоб витрати такого простоювання вже були "відшкодовані". Дивно, але охорона вокзалу таких людей просто не помічала.
У якомусь двотисячному році випускники одинадцятого класу, в якому я навчався до дев'ятого, вирішили організувати ювілейну зустріч однокласників. Тоді реально здавався доволі відчутним розрив у часі для спільних розмов, тому піти було певною мірою цікаво, хоча й дивно: що ж нас нині об'єднує? Організатором виступили однокласник, який зайнявся приготуванням місця події, та однокласниця, яка сіла на запрошення по телефону. Цікавим виявився той факт, що однокласник замовив ресторацію у сина директора базару, не знаючи про це, а ще більшим здивуванням для нього стало те, що цей директор, який уже готувався відійти від справ, вирішив прийти до нас, аби цілий вечір обслужувати наш стіл. Той самий однокласник перед всіма висловив найтеплішу думку про цю людину. Йому навіть було незручно сидіти, коли ця людина заходила до нас із наїдками. Він вставав аби допомогти, а той директор просив його цього не робити. Комусь видається, що всі, хто причетний до базару, бариги, а з його досвіду, це людина, в якої він навчився всього найкращого, що можна було отримати в свій час.
У тих же роках гостював разом із дружиною в її знайомої в Чернівцях. Спільним інтересом була конференція присвячена Ользі Кобилянській. Отже, відвідували музеї, навіть знайомились з архівом. Тоді ж я познайомився з її чоловіком. Розповів мені доволі свіжу історію, яка трапилась з ним того ж року і мала завершення на днях, перед нашою зустріччю. Якось, будучи у відрядженні, сидів на вокзалі в залі очікування біля випадкового чоловіка, який, як виявилось чимось був сильно перейнятий. Особисто до нього не мав жодної справи. Раптом вирішив поцікавитися його проблемою. Як виявилось, це був грузин, який перед від'їздом до себе додому загубив гаманець і квиток, отже, залишився без грошей, знайомих і можливости відбути спокійно додому. Перейнявся його проблемою і від щирого серця дав належну суму, аби він зміг дістатися Грузії. (У нашій розмові про цифри не йшла мова, але можна лишень уявити, що сума мала бути відчутною). Грузин пообіцяв, що не залишиться в боргу. Узяв усі контактні данні рятівника і поїхав. Яким же було здивування, коли отримав телефонний дзвінок із Грузії з привітом: "До тебе їде фура мандаринів" - і не просто будь-яких, а найсолодших у Грузії. Як викладач університету не знав, що з цим робити, звернувся до керівництва місцевого ринку, де того ж дня знайшов дилера, який готовий був прийняти і викупити усю партію фруктів. От, що значить: добра воля і велика вдячність!
Немає коментарів:
Дописати коментар